Киянин-журналіст відвідав сайт «Віртуальний музей Гулагу» і знайшов у розділі «Експонати» химерне прізвище політв’язня – Нацубний. Копнувши глибше, зрозумів – прізвище хибне. Можливо, в Санкт-Петербурзі й Інті хтось після цього виправить виявлену неточність. Хоча… важливіше зараз інше: вибороти свободу для Юрія Дмитрієва в тій сюрреалістичній «справі», яка дала привід зазирнути до «музею Гулагу».

 

Сама пригода з уточненням прізвища – лише краплина в морі подій і щоденної суспільно значущої інформації. Алегорично – це як загублений і нині віднайдений бойовий патрон на лінії фронту. У великій битві він, може, не буде рятівним, та головне те, що спонукало нахилитися й підняти його – «справа Дмитрієва».

 

  Незабаром у столиці Карелії сліпа Феміда ухвалить вирок людині, яка створювала, без перебільшення, світового виміру місце пам’яті жертв політичного терору – Сандармох.

 

У збереженні історичної пам’яті ентузіасти-дослідники, пошуковці вбачають нарівні з відновленням справедливості й виховну мету – формувати громадянина, «робити з населення – народ». У місті на Неві такими подвижниками є, зокрема, творці проекту «Віртуальний музей Гулагу». Завдяки ініціативі й зусиллям Науково-інформаційного центру «Меморіал» та його міжнародних партнерів уже не один рік усі охочі мають змогу оглянути на однойменному сайті колекцію світлин, предметів, документів часів політичного терору в СРСР (оригінали експонатів зберігаються в регіональних музеях кількох європейських держав). Ось назви лише деяких міст, звідки надано фото експонатів: Ухта, Інта, Воркута, Юрга, Сегежа, Ігарка, Омськ, Томськ, Салехард, Нерюнгрі, Каунас, Паланга, Білосток, Тернопіль та інші. Їх десятки.

 

  Автор цих рядків зацікавився фотознімком звичайної, на перший погляд, пам’ятки з колекції Інтинського краєзнавчого музею (Республіка Комі) і звернув увагу на текстівку, вміщену під світлиною (далі цитати мовою оригіналу):

 

«Доска от стены барака с надписями заключенных. Фрагмент. Надписи: «10.12.1942 г. Работали заключенные ...Андрей Нацубный, статья 58 срок 15 лет... житель бывшей Польши. П.Бергер Григорий ст. 58 срок 15 лет... немец, житель Донбасса».

 

Здивувало прізвище – Нацубний (дещо кострубате, штучне, схоже, що несправжнє). Погуглив Інтернет – ніде цього прізвища не знайшов. Подумав – або тут якась банальна технічна похибка в написанні, або хтось десь некоректно прочитав нерозбірливий рукописний текст (останнє припущення – ближче до істини). Придивився до особливостей почерку й помітив, що в’язень припускався помилок (наприклад, писав «заклучоний», «туремнво заклученя», «жител Донбаса»). Запитав на вебсторінках додаткову інформацію про репресованих, а саме – пошукав прізвища на «Аблаж…», бо саме ці кілька початкових літер розбірливі. Проаналізував уривки слів, які збереглися на дошці. І в підсумку пощастило стовідсотково відтворити зміст напису! Ще й більш того – віднайшов особисті дані загадкового «Андрія Нацубного»: він виявився... білорусом Андрієм Аблажевичем.

 

Хто цей так званий контрреволюціонер і яка його доля? Звичайний селюк, арештований 1939 року як «агент польської розвідки». Його тоді не розстріляли (комусь треба ж і ліс рубати – заради перемоги комунізму). Ув’язненого 21-річного жителя Вітебської області репресивні органи покарали 15 роками неволі й відправили під Північне полярне коло, де живе угро-фінський народ комі. Саме тоді, зауважимо, західна частина Білорусі перестала бути територією «колишньої» Польщі. А останню 1939-го майже по-братськи поділили на початку Другої світової війни укладачі пакту Молотова – Ріббентропа сталінський СРСР і гітлерівська Німеччина.

 

Додаткові відомості про Андрія Аблажевича можна вільно знайти на вебсайті відкритого списку жертв політичних репресій в СРСР (джерело – Білоруський «Меморіал»). Щоправда, й там залишається відкритим питання, чи вижив невільник Аблажевич на північній каторзі... Реабілітований 1961 року.

 

Тепер можна впевнено сказати: на фрагменті дошки, що лишилася від стіни бараку, написи слід читати так:

 

«10.XII.1942 г. Работал заключенный Аблажевич Андрей Иосифович, статья 58, срок 15 лет тюремного заключения, житель бывшей Польши.

II. Бергер Григорий, ст. 58, срок 15 лет, лагерь нацм., немец, житель Донбасса».

 

Відтворений текст публікується без наявних в оригіналі похибок, плюс додано розділові знаки. Сподіваюся, колег, що стоять в обороні історичної пам’яті, зокрема Ірину Фліге, зацікавить результат пошуку. Він здобутий не так через допитливість автора, як завдяки вільному доступу до «Віртуального музею Гулагу». І, повторюся, до творчої праці мобілізувала «вендета» по-карельськи (чи радше – по-луб’янськи): «справа Дмитрієва» нагадала про реальну «немузейність» політичних гонінь і репресій у сусідній країні. Відомому дослідникові, як і Сергію Колтиріну (директорові музею з Медвеж’єгорська в Карелії), влада духовних нащадків чекістських «гільйотин» показово мститься звинуваченнями в криміналі, триманням у слідчих ізоляторах, судилищами... Це класична акція залякування громадянського суспільства – щоб невнадно було іншим.

 

  «Я твердо убежден, – повідомив вільний духом Юрій Дмитрієв у своєму зверненні до читачів нової, щойно виданої книжки «Место памяти Сандармох» (це його спільна праця з Анатолієм Разумовим), – человек, знающий историю своей семьи хотя бы до седьмого колена, почитающий предков, способен выстроить свои отношения с государством на совершенно иных принципах, чем ныне.

Не человек для государства, а государство – для человека.

В этом направлении я тружусь. Тем и неугоден».

 

Коли бачиш потужний суспільний резонанс у справі Юрія, хочеться вірити – там справедливість має перемогти. А тут, у реаліях щоденної війни України проти гільйотини кремлівського режиму, хочеться звернутися до читачів по обидва боки кордону й поділитися пекучими жаринами слів Ліни Костенко – з її роману, виданого в Києві 2010-го. Ці слова примушують замислитися: «Лінію фронту національного порятунку у нас давно вже тримають мертві. А перемогти можна лише тоді, коли її тримають живі».

 

Сергій Шевченко, публіцист

 

Фото: «Виртуальный музей Гулага» і Facebook