Керівник представництва ВБФ «Журналістська ініціатива» у Вінницькій області Марина Тепленко поділилася з президентом  фонду Людмилою Мех: «У мене сьогодні була дуже емоційна телефонна розмова»... Насправді це хвилююча пригода з журналістського життя – одна з тих миттєвостей нашої професії, які закарбовуються в душі й пам’яті... З дозволу колеги вміщуємо розповідь на нашому сайті.

 

Передісторія така: 2017-й... Осінь у Старокостянтинові, де на військовому летовищі проводяться навчання з американськими авіаторами, польськими й чеськими десантниками.

 

Вінницька тележурналістка, хоч і мала обмаль часу, однак, діставши згоду, знайшла можливість записати інтерв’ю, а також у польових умовах організувати для учасників гарячу свіжозаварену каву (варто зауважити, що в іноземців так не прийнято пити каву). Нарешті настала мить у цій «робочій гонитві», коли журналістка вже збиралася видихнути, сказати «відбій» своєму операторові та їхати додому. І тут помітила, як до командира частини підійшов офіцер, на рукаві якого був шеврон «Дика качка». Це свідчило, що воїн – з унікального зведеного загону Повітряних сил України, представники якого в 2014–2015 роках допомагали кіборгам у Донецькому аеропорту, на Бутівці, тримали промзону в Авдіївці (позиція «Зеніт»). Тут же телевізійниця попросила «бойового качура» хвильку зачекати, заручилася дозволом командира на інтерв'ю із зупиненим воїном. Його позивний – «Небо»!

 

...Минуло майже три роки. Вінницька журналістка, вже працюючи в іншій структурі, заходить до кабінету шефа й бачить там незнайомця... Привітавшись, ловить себе на відчутті, що знайома з ним, але коли й де – не пригадує... Бос тим часом попросив приділити увагу гостеві, ввести в специфіку їхньої роботи. У кабінеті журналістки незнайомець звертає увагу на авіаційні модельки та картини. Виявляється, він власноруч робить модельки. І раптом ставить запитання:

 

– О, у вас емблема «Дикої качки»?!

 

– Так, це мені «ПМ» вручив! – каже у відповідь журналістка, із певними нотками гордості, що удостоєна такої честі, а незнайомець із подивом пильно позирає на неї. Розмова тривала й після чашечки кави, коли вийшли покурити на вулицю... «Я тут другий рік, – каже журналістка, – до цього більш як двадцять років працювала на телебаченні, серед іншого в арсеналі – й авторська програма «Бастіони»...

 

І тут незнайомець видає:

 

– О! «Бастіони»! Я так хотів подивитися, ви ж у мене інтерв'ю брали! Але візитку вашу якось втратив й життєва круговерть закрутила так, що й випустив з уваги... Чи можна якось переглянути програму?

 

– Я ж казала, що ми десь перетиналися! – усміхнулася співрозмовниця, нині головний фахівець служби зв'язків із громадськістю. – Звичайно, можна! В архівах своїх подивлюся, знайду й вишлю на файлообмінник.

 

...Сьогодні вранці я Сашкові надіслала програми. За годину прилітає есемеска: «Величезне спасибі!» А ще за кілька хвилин телефонує:

 

– Марино, ви не уявляєте, що ви зробили! Ми з дружиною переглядали... Клас... Дружина аж заплакала... Дякую вам! Якось так на душі...

 

– Сашо, що могла – зробила... Спасибі вам!

 

А сама боюся ковтнути – адже чутно йому буде стримуване ридання: і це мені каже один з тих, завдяки кому я і багато хто зі мною під небом України ще живі і не під гнітом путінської ерефії!..

 

Одне слово, я ще під враженням від двох зустрічей за три роки...

 

 

Підготовлено пресслужбою

ВБФ «Журналістська ініціатива»