Спілкування з колегами, обмін важливими професійними, творчими та навіть сімейними новинами – своєрідна традиція серед наших однодумців-доброчинців. Від часу заснування Всеукраїнського автомобільного клубу журналістів 1999 року (а через два роки й ВБФ «Журналістська ініціатива») десятки медійників з різних регіонів нашої держави швидко стали справжньою командою. Про це свідчить і лист, який щойно надійшов з Вінниці. Його запропонувала опублікувати на сайті засновниця фонду Людмила Мех (дозвіл на оприлюднення листа дала авторка Марина Тепленко).

 

Професійне висвітлення засідань пресклубів з першими особами держави, з представниками різних політичних партій, відомими громадськими діячами тривало в межах десятка міжнародних автопробігів «Дорога до Криму: проблеми та перспективи» за участю колег з Литви, Польщі, Німеччини, Молдови та інших держав. Були й два всеукраїнські автопробіги, багато семінарів «Культура мови – культура нації», а від 2017 року – спільна з НСЖУ багатоетапна патріотична акція «Книжки – захисникам України».

 

І щоразу не лише високопрофесійна підготовка теле- чи радіоефірів, газетних чи журнальних публікацій, а й незмінне відчуття командної роботи і такої ж командної відповідальності.

 
Життя додає років, але стиль спілкування, спорідненість душ і поглядів незмінні. І це особливо цінуєш у такі нескінченно важкі дні після масштабного вторгнення рашистів. На нашому сайті багато повідомлень про те, як гідно долають випробування й наші активісти. Хто пішов захищати рідну землю на фронт зі зброєю в руках, хто гідно несе службу на інформаційному фронті, наші колеги є серед волонтерів, хтось надсилає доброчинні пожертви, хтось виготовляє маскувальні сітки, щоб допомогти зберегти життя нашим захисникам на передовій... І всі ми як одна родина, і на постійному зв’язку: обмін новинами, емоціями, планами, вірою в Перемогу Сил оборони України. Ось і це повідомлення на вайбер спонукало поділитися розповіддю, що ми – непереможні!

 

З дозволу авторки повідомлення публікуємо її лист.

 

  «Знаєте, мій вечір учора зробив давній знайомий з Харкова. Ми познайомилися під час нашого автопробігу журналістів України й закордоння до Криму – були тоді в кількох в/ч (зокрема, з метою відстояти санаторій Повітряних Сил України в Судаку). Відбувалося все на початку 2000-х, ви пам’ятаєте», – написала в листі керівниця представництва ВБФ «Журналістська ініціатива» Марина Тепленко з Вінниці. – Мій знайомий нині вже на пенсії (він був військовим медиком, полковник), але майже десять років викладає в Харкові. Звичайно, ми підтримуємо зв'язок. І от учора він зателефонував. Нарешті і я з полегшенням видохнула! Адже попередні дні на мої запити не відповідав, а обстріли ж – самі знаєте які там...

 

Безумовно, перше: "Ти як"? І чую у відповідь: "Та норм. Вони лупашать, а ми в басейні плаваємо! Сьогодні в садку деревами займався – готуюся до врожаю! А зараз трохи пограв на фортепіано і взяв баян. Він раритетний, створений в ХІХ столітті, деякі кнопки не працюють – немає майстра, який би те виправив... Але це питання часу! Колись побачимось – зіграю тобі наживо! (Це була відповідь на мій подив – я знала, що його внук дуже музично обдарований, а про те, що й він музичить – ні). Посміялись: як багато ще незвіданого в цьому житті! І він питає: «Хочеш, зараз тобі заграю? Ти любиш українські пісні? Яка твоя улюблена?»

 

У мене таких багато, назвала першу "Ніч яка місячна..." та інші. Він заграв декілька, серед них і "Чорнії брови, карії очі..." А я слухала і мене від шквалу емоцій просто накривало! НАС НЕ ЗЛАМАТИ! З ХАРКОВА, ЯКИЙ нелюди не припиняють РОЗСТРІЛЮВАТИ – ЛИНУТЬ УКРАЇНОЮ ДАВНІ І НЕ ДУЖЕ ДАВНІ УКРАЇНСЬКІ ПІСНІ!

 

І осягнення шляху України... Скільки віків її поневолювали, обкрадали, морили голодом, забороняли мову, намагалися стерти з лиця землі і зараз нещадно обстрілюють та оббріхують – я і плакала, і сміялася!

 

МИ НЕПЕРЕМОЖНІ!»

 

 

01.04.2024