Геть совєтську окупаційну термінологію з історичної науки й інформаційної сфери! «Голодомор — це не трагедія, а злочин проти української нації. Це не про плач і колоски — це про звинувачення і засудження. Це не «радянська влада», а комуністичний режим. Це не «куркулі», а заможні українські господарі; не «селяни», а українська нація; це про пограбування нашої спадщини та знищення державності» – на цьому наголосили учасники Всеукраїнського наукового круглого столу «Геноциди українців, вчинені московськими режимами: встановлення масштабу та наслідків злочинів». Захід відбувся в Києві напередодні Дня пам’яті жертв голодоморів, інформує бойова газета героїчної нації «Україна молода».

Принагідно згадується мені колись віднайдена в архівній справі ОГПУ–НКВД брошура з текстом промови Йосипа Сталіна. Я прочитав її ще в період слідства, яке вела Служба безпеки України у кримінальній справі про геноцид, вчинений окупаційним режимом доби сталінщини. Коли 2008 року вийшла у світ моя стаття «Жнива скорботи» на Київщині (нотатки за архівними матеріалами ГПУ–НКВД)», опублікована в багатотомному виданні «Національна книга пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні: Київська область», тоді ж у Галузевому державному архіві СБУ я мав змогу ознайомитися з багатьма історичними документами.

Про що ж розповідала і що замовчувала ота пропагандистська брошура партійного видавництва ЦК КП(б)У? Ось деякі цитати: «Але чи можна відновити куркульство і зберегти разом з тим радянську владу? – запитував Сталін 19 лютого 1933 року з трибуни Першого всесоюзного з’їзду колгоспників-ударників у Москві. – Ні не можна. Відновлення куркульства (насправді – основи українського селянства. – Авт.) повинно призвести до утворення куркульської (отже, в Україні – української. – Авт.) влади і до ліквідації радянської влади...». Фюрер комуністичного режиму в тій промові прозоро натякнув, що добре життя дурно не дається. «Я міг би розповісти деякі факти з життя робітників 1918 року, коли цілими тижнями не видавали робітникам ані шматка хліба, не кажучи вже про м’ясо та інші продукти харчування, – згадав кремлівський диктатор «головні труднощі» часів жовтневого перевороту й наголосив: «...а ті труднощі, що стоять перед вами, не варті навіть того, щоб серйозно говорити про них» (і не прохопився «товариш Сталін» про Україну ані словом – лише повчально додав про безжурну терпеливість російських робітників). – За найкращі часи вважали тоді ті дні, коли щастило видавати робітникам Ленінграда і Москви по восьмушці фунта чорного хліба та й то наполовину з макухою. І це тривало не місяць і не пів року, а цілі два роки. Але робітники терпіли і не журились...».

На моє сьогоднішнє запитання штучному інтелектові про Голодомор-геноцид ШІ відповів, що Голодомор 1932—1933 років визнали геноцидом українського народу багато країн і організацій, а під терміном «геноцид» розуміють те, що «голод був штучно організований і мав на меті знищення частини українського народу». Але маю додати ще від себе – нагадати, що міжнародне визнання цього злочину й далі потребує наших зусиль і нашої уваги. Учасники круглого столу в Києві 2025 року (а там були вчені, краєзнавці, митці, громадські діячі, військовики, студенти), звернувшись до українців світу, наголосили: важливо нині об’єднатися задля захисту історичної правди та майбутнього нашої нації. Треба й далі боротися за міжнародне визнання Голодомору злочином геноциду, протидіяти московським фальсифікаціям і захищати українську ідентичність.

  Термін «геноцид», як відомо, є в історичному обвинувальному акті Нюрнберзького процесу 1945 року – так названо нацистську практику винищення цілих груп населення. Гітлерівська Німеччина і сталінський СССР мали багато спільного: разюча схожість обох тоталітарних режимів у вождізмі, однопартійності, системах примусової праці, виявах насилля, зведених у ранг державної політики... А масштабне «розкуркулення» через примусову колективізацію свідчить про очевидну схожість між расовим і класовим геноцидом, зауважив авторитетний французький історик Стефан Куртуа, співавтор відомого дослідження «Чорна книга комунізму. Злочини, терор і репресії».

Терором і репресіями, вчиненими в українських селах, московський комуністичний режим забезпечував потреби «ударної» індустріалізації в СССР. За вилучене й відправлене на експорт зерно будували заводи, а рабською працею в’язнів виконували й перевиконували виробничі плани п’ятирічок. Як видно з чернетки звіту ГПУ, що зберігся в архівних матеріалах репресивних органів, у листопаді 1932 – січні 1933 років чекісти «викрили й ліквідували» понад 1200 так званих внутріколгоспних контрреволюційних груп і заарештували майже 6,7 тисячі осіб. Нарком Всеволод Балицький в оперативному наказі № 2 страхав – існує «єдиний, ретельно розроблений план організації збройного повстання на Україні до весни 1933 року з метою повалення радянської влади та встановлення капіталістичної держави, так званої «Української незалежної республіки». За сфабрикованими кримінальними справами в сільському господарстві республіки «викрили контрреволюційну організацію» і «зв’язали» її з такими ж міфічними «об’єднаннями» в РСФСР і Білоруській ССР. Звісна річ, «всесоюзна організація» мала на меті «підірвати сільське господарство й викликати голод у країні». Тож провину за власні злочини кремлівський режим звично перекладав з хворої голови на здорову.

  Погортавши в архіві одну з кримінальних справ колишніх репресивних органів (щодо групового опору хлібозаготівлям), я пересвідчився: українські трударі не корилися свавіллю більшовицьких грабіжників. Розповім про вчинки мешканців села Кучинівка Сновського району тодішньої Київської (тепер Чернігівської) області. У серпні 1932 року місцеві жінки, знявши бучу, навідріз відмовилися виконувати непосильні плани заготівель. Протест вилився в погром сільсовєтівської установи й побиття активістів. Хоч як дивно, в незалежній Україні фігурантів цієї давньої справи офіційно не реабілітували навіть у 2000-х роках – мовляв, «засуджені» скоїли злочини, що кваліфікуються як кримінальні... Коли люди, озброєні кілками й вилами, прогнали бригадирів і згуртувалися, щоб довести свої вимоги, промовець – голова райвиконкому – не міг заспокоїти юрбу. Три сотні селян зустріли його криками: «До голоду, як на Полтавщині, не допустимо, контрактації виконувати не будемо, а хто посміє самовільно брати хліб, – голови рубати будемо».

За кілька днів наринули до Кучинівки й мешканки сусідніх сіл. Зібралася тисячна юрба. Сільського голову, який хотів було втекти, затримали й побили. Учасники акції порвали в установі документи й портрети вождів, що висіли на стінах. Навіть казали – підуть на Сновськ, якщо влада не звільнить заарештованих протестувальників (у документах ГПУ акції протесту називалися московською мовою «волынками» – від вульгарного «волынить»).

Представники органів ГПУ й міліції, що прибули до села, обіцяли перевірити законність арештів. І хоч далі погроз у бунтівників справа не пішла (вони ще розгромили кооперативну їдальню й забрали харчі, частину яких там же з’їли), за все це репресивні органи почали «рубати голови» українцям – вчинили нові арешти, допити, після чого засідала судова трійка при колегії ГПУ УССР. Протокол від 6 грудня 1932 року № 92/409 зафіксував суворе рішення: п’ятьох учасників акції розстріляти. Ще чотирьох – відправити до таборів на 10 років, шістьох – на п’ять років, одній жінці – п’ять років табору замінити висланням у Північний край...

На щастя, найвищу кару репресованим не виконали – смертей і крові селян тоді вже було аж з наддатком. У травні 1933-го засідала колегія ОГПУ. Постанову ГПУ УССР московські «товариші» скасували й повернули справу дослідувати (більшовицький режим потребував уже не так трупів розстріляних, як живих рабів для каторжних будов соціалізму). Отож і судова трійка в Харкові так само «змилостивилася» – взяла до уваги «час вчинення злочину, похилий вік деяких звинувачуваних, а також великий термін їхнього перебування під вартою». У підсумку селянину Платонові Демиденку, якому на той час виповнилося 45 років, Парасці Авраменко (їй 51), 25-річній Дарині Ульянич та ще групі односельців присудили до п’яти років концтаборів.

Страхітливі наслідки «оперативного натиску» ГПУ проявилися в районах Київщини, на Дніпропетровщині, Вінниччині, Донеччині, де голодні люди пухли й помирали. «Звертають на себе увагу випадки людоїдства й убивства матір’ю дитини», констатували чекісти. У селі Кочубеївка Уманського району 24-річний колгоспник Олексієнко, який мав вигляд кістяка, обтягнутого шкірою, вбив свою дружину і впродовж двох днів харчувався її м’ясом. Голод ламав людську психіку, змушував людей красти, мародерствувати, кидати напризволяще опухлих дітей і їхати шукати харчів або заподіювати собі смерть. У селі Антонів Сквирського району незаможна вдова на прізвище Чорна зарізала ножем свою п’ятирічну дитину, а позбавити життя другу не встигла – на крик збіглися сусіди. Нещасна пояснила, що не може прогодувати своїх п’ятьох дітей...

Чекістська статистика засвідчила, що в селах левову частку «організованих контрреволюційних елементів» становили «крадії і розбазарювачі хліба», на другому місці – групи опору хлібозаготівлям. У репресивних заходах домінувала «хлібна» тема, та й відповідну графу «крадіжки або приховування хліба» ввели до статистичних звітів з вересня 1932 року. Рятуючись від смерті й арештів, селяни залишали власні господарства й тікали до міст – на шахти, заводи, новобудови. У довідці ГПУ від 2 лютого 1933 року про масові втечі жителів сіл України й оперативні заходи щодо боротьби з утікачами зазначено: найбільш уражені масовими виїздами Київська, Харківська та Дніпропетровська області. Під час хлібозаготівельної кампанії (грудень і січень) із 47 районів Київщини втекли 26 344 особи. З них колгоспників – 10 027, одноосібників – 10 682, «твердоздавців» і «куркулів» 1562, активістів – 163.

Видавати довідки на виїзд тоді забороняли. Чекісти вимагали від агентури й активу виявляти організаторів утеч. Силами транспортних і районних органів ГПУ створювали «оперативні заслони». Тільки впродовж 10 днів (наприкінці січня й на початку лютого) ці заслони на залізницях затримали й профільтрували 16 733 особи – переважно колгоспників і одноосібників. До місць постійного проживання повернули 15 109 утікачів, 1610 заарештували. На селян, які відмовлялися повернутися до своїх домівок, оформляли справи на вислання...

Усе це – реалії життя в колишньому СССР. Брехнею-пропагандою комуністичний московський режим приховував власні злочини й душив опонентів каральними акціями. І тільки в незалежній Україні в розслідуваній справі щодо Голодомору 1932–1933 років доведено: вчинено геноцид української нації. І це одна з найбільших гуманітарних катастроф у новітній історії світу.

Московські окупанти-терористи мають відповісти тепер і за лихо XXI століття – за народовбивство, вчинене знову на землі України. Віримо – винним нарешті буде сувора і справедлива кара за геноцид – цей найбільший міжнародний злочин у розв’язаній рашистами війні світового виміру.

Сергій Шевченко

Світлини автора і з відкритих джерел