Засновник всеукраїнського конкурсу «Я — журналіст!» розповідає про те, як взяти участь, навіщо, звідки гроші й що знає про нього Chat GPT.

Небагато знайдеться в Україні конкурсів, які проводяться вже 16 років і при цьому за ними стоїть не організація, а людина. Точніше сім’я — сім’я Голубєвих, пише Олександр Шевчук (ОГО).

Віталій, засновник Школи універсального журналіста, та його дружина Юлія, письменниця і методистка ШУЖ, називають «Я — журналіст!» своєю четвертою дитиною. Троє донечок подружжя нині школярки молодших класів. Залучаючи меценатів і партнерів, Голубєви невтомно розвивають «Я — журналіст!», і їм це вдається: торік конкурс зібрав 1007 учасників з усієї України і 13 країн світу. При цьому «офіс» проєкту — це звичайна квартира сім’ї Голубєвих у центрі Рівного. Саме там народжуються ідеї, які згодом залучають у свою орбіту тисячі причетних до проєкту. Нещодавно «Я — журналіст!» стартував ушістнадцяте. Ми зустрілися з його засновником Віталієм Голубєвим для відвертої розмови про конкурс.

— Пане Віталію, розкажіть, будь ласка, про конкурс “Я — журналіст!”. У чому головна ідея?

— Дати можливість проявити себе творчій молоді, а віднедавна — і творчим учителям. Щоб учасники розповідали історії про те, що їм цікаво, що для них важливо. А ми їх підтримували, заохочували — і наповнювали інформаційний простір цікавим контентом, який написали звичайні українці про таких самих звичайних українців. І оточити все це максимумом різних офлайнових взаємодій, щоб у живому спілкуванні зав’язувались і розвивались партнерства, а всі причетні отримували заряд позитивної енергії. Як кажуть, свій до свого по своє — Україна виграє!

— Як у вас виникла ідея започаткувати цей конкурс?

— Конкурс «Я — журналіст!» я придумав у січні 2009 року. Пам’ятаю, в один із вихідних сидів удома й майже механічно креслив на аркуші в записнику якісь літери, поєднання, логотип зі словами «я» і «журналіст». У голові крутилось, що варто було б придумати якийсь проєкт. У той час я вже три роки проводив Школу універсального журналіста й багато спілкувався з активною молоддю, студентами. Від них не раз чув, що беруть участь у певних проєктах. Ось і почав міркувати, що треба й собі, окрім Школи універсального журналіста, придумати ще якийсь проєкт. Оскільки працював я у сфері журналістики, логічним видавалося, що він так само має бути пов’язаним із медіа.

З’явилась назва: «Я — журналіст!». Подумав, що можна було б збирати твори старшокласників з усієї області на певну тему, публікувати їх на сайті, переможцям пропонувати пільгове навчання у моїй Школі універсального журналіста, а інші учасники завдяки цьому дізнавалися б про ШУЖ і записувалися вже на звичайних умовах. А в процесі роботи журі, проведення нагородження тощо виникали б якісь нові партнерства, з’являлись нові чи поглиблювались наявні контакти.

Загалом, якщо чесно, я до кінця не уявляв, як усім цим можна буде скористатися, але вирішив спробувати.

На перший конкурс прийшло 74 роботи з усієї області, журі я запропонував очолити Петрові Михайловичу Кралюку, на той час проректору Острозької академії. Тоді, в 2009-му, і розпочалась наша співпраця з цим університетом, яка згодом продовжилась 10 роками викладання на кафедрі журналістики й закріпилась партнерством у проведенні Школи універсального журналіста. А тоді задум виник «з коліс»: я пішов з ідеєю конкурсу до тодішнього начальника обласного управління освіти Івана Васильовича Вєтрова, а він порадив долучити до нього й Острозьку академію: мовляв, там наступного року відкриватимуть спеціальність «Журналістика», і їм може бути цікавим такий проєкт. Я поїхав до Ігоря Демидовича Пасічника, він одразу побачив в ідеї конкурсу інтерес для академії, і далі, як кажуть, пішло-поїхало.

Наступного року я вирішив провести конкурс на дві області — Рівненську та Волинську. Не знав ще навіщо, просто Луцьк близько, то чого б не спробувати. Потім кількість областей збільшувалась, а приблизно 2014-го я раптом відчув, що не впевнений, чи варто проводити конкурс далі. Узяв паузу на рік, дещо переосмислив… і на початку 2016 року зробив перезапуск цього проєкту вже як всеукраїнського.

  Відтоді нагородження відбувається в Києві, в Національній спілці журналістів України. Принагідно хочу подякувати голові Спілки Сергію Томіленку за постійне всебічне сприяння нашому конкурсу. Не можу не подякувати й колезі – секретарю Спілки Сергію Шевченку, віцепрезидентові Всеукраїнського благодійного фонду «Журналістська ініціатива», та президентці фонду Людмилі Мех, які також цьогоріч вагомо підтримали конкурс.

Відтоді кількість учасників почала стрімко зростати: до виходу на всеукраїнський рівень ми мали в середньому 100 конкурсантів на рік. А з набуттям всеукраїнського статусу їх стало 300, 500, 600, 800… Зрештою, у 2024/25 навчальному році ми мали 1007 учасників.

Минулого навчального року я започаткував нагородження лауреатів регіонального рівня. Ідея така: не всі можуть приїхати на нагородження до Києва, і список переможців національного рівня не може бути надто великим. Але гідних робіт — чимало, це перше, і ми самі можемо приїхати до наших лауреатів — це друге. Тому після церемонії в Києві я провів окремі нагородження у Харкові, Черкасах, Рівному, Луцьку, Тернополі, Львові, Ужгороді, Мукачеві та Бродах. А буквально днями, вже у листопаді, вручив нагороди в Одесі — в «Одеській політехніці» та юридичній академії. Соромно, що так затягнув, але приїхати раніше не було фінансової можливості. За цей час одна з наших переможниць, Софія Дмитрієва, вже стала студенткою-журналісткою, але це виявилось і на краще: принагідно я прочитав гостьову лекцію журналістам-першокурсникам, тож цінність події зросла.

Цьогоріч ми закріпили цю опцію — можливість стати лауреатом регіонального рівня — в Положенні про конкурс, тому так само плануємо, крім основної церемонії в Києві, провести й низку регіональних нагороджень. Це дозволяє охопити більше учнів, студентів та вчителів, зміцнити контакти, подарувати учасникам більше позитивних емоцій, створити навколо конкурсу ще більше інформаційних приводів. Адже він давно став цілорічним всеукраїнським проєктом, а не просто разовим заходом.

Оглядаючись назад, скажу, що не уявляв тоді, у 2009-му, що «Я — журналіст!» набуде таких масштабів. Просто розумів, що якщо взявся за проєкт і відчуваєш, що це твоє — не можна зупинятися, треба йти вперед, пробувати нові формати, розвиватися, як зараз кажуть, масштабуватися. Я відчув, що це і мені цікаво, і людям потрібно.

Як на мене, «Я — журналіст!» — це яскравий приклад проєкту, зробленого за принципом «win-win»: кожна зацікавлена сторона отримує власний виграш. А за довготривалістю впливу він дасть фору багатьом проєктам-одноденкам, де через місяць після закінчення фінансування — ні команди, ні сайту, ні контакту, нічого. А ми тягнемо 16 років. Перші переможці стали нашими меценатами й поважними членами журі. Вони започатковують уже власні номінації, як, скажімо, Аліна Бойко з Берестина (колишній Красноград) на Харківщині: школяркою була серед переможців, згодом стала студенткою Могилянки, учасницею міжнародних обмінів, має власні освітні проєкти, нині викладає українську в одному з університетів США — і торік вручила одній з лауреаток грошовий приз у власній номінації «Сила мотивації»! Тобто «Я — журналіст!» — це про тяглість, про традиції, про історію, про багаторічні контакти, про шлях успіху переможців, який ми відстежуємо і яким пишаємося. Тисячі дітей за ці роки дістали заряд мотивації, сотні й сотні стали успішними журналістами, комунікаційниками, громадськими діячами. Впевнений, якби оцінили наш проєкт за показником «імпакту», як кажуть у донорських організаціях, тобто довгострокового, сталого, системного впливу — ми мали б один із найвищих можливих балів!

— Хто може брати участь у цьому конкурсі?

— Дивіться: спочатку цільовою аудиторією були тільки старшокласники. Але я бачив, що час від часу надходять цікаві роботи й від учнів молодшого віку. Є чимало творчих вчителів, які працюють з такими дітьми. Чого ж не давати їм можливості спробувати свої сили, заявити про себе, потренуватися? Так з’явилась молодша вікова категорія ― 5―7 класи.

А тим часом у мене активно розвивалися контакти з університетами: за три останніх роки я прочитав лекції офлайн у 26 університетах України — про журналістику, медіаграмотність, особисту ефективність. Зрозуміло, що в процесі цих поїздок, зустрічей зав’язувались нові контакти. Десь вони вже навіть формалізовані угодами про партнерство — на сьогодні маю такі меморандуми з Луцьким національним технічним університетом, Західноукраїнським національним університетом та Тернопільським національним педагогічним університетом. (Це паралельно з базовою, ключовою угодою з Національним університетом «Острозька академія», партнерство якого зі Школою універсального журналіста є ексклюзивним). То чого б, подумав, не залучати до конкурсу «Я — журналіст!» і студентів? Так з’явилася студентська номінація.

А з нинішнього навчального року повноправними учасниками конкурсу зможуть стати і вчителі та викладачі.

— А ця номінація як з’явилась?

— Іноді просто варто прислухатися до того, що підказує саме життя. Дивитись, що змінюється, що повторюється — і вловлювати сигнали, які можуть сповіщати про можливості. Ось минулого навчального року ми отримали приблизно 5 чи 6 робіт від учителів — поза конкурсом. Просто люди хотіли поділитися і своєю творчістю, а не лише виступити керівниками учнівських робіт. Подумав: чого б не створити для творчих педагогів і такий майданчик для самовираження? Хай люди діляться тим, що в них на душі, тим, що наболіло, тим, що прагнуть розповісти світові. Адже вчителів, які щось пишуть — чимало. І можна писати просто для себе, а можна і варто — й ділитися цим зі світом. Ось ми й запропонували їм таку можливість. Уже зараз бачу: ідея спрацювала. На сьогодні третина всіх конкурсних робіт від учасників 2025/2026 навчального року — це роботи педагогів.

Загалом усе це масштабування вписується в ту стратегію, яку внутрішньо сформулював: від всеукраїнського конкурсу — до всенародного. У нас є Національний радіодиктант, є Національний урок медіаграмотності, ось і конкурс «Я — журналіст!» може стати таким національним творчим проєктом десь у цій умовній лінійці. Звісно, є велика різниця в масштабах, у потужності організаторів і партнерів, але чому б і ні? У кожного свій шлях, і місця під сонцем вистачить усім.

— А спонсори для цього є?

— Основне джерело фінансування конкурсу «Я — журналіст!» — власні кошти нашої сім’ї. Третій рік поспіль також відкриваємо банку для підтримки проведення конкурсу. Усі охочі мають можливість задонатити туди хто скільки може і хоче — від 10 гривень.

До речі, завжди повторюю: для нас однаково цінний будь-який донат, і скинути 10 чи 20 гривень — не соромно. Я і сам так роблю часом, коли долучаюсь до різних зборів: скільки можу скинути в той момент, стільки й скидаю. Це нормально. До того ж, ми не відстежуємо кожен донат персонально. Тому всі, хто готовий підтримати конкурс, але не має можливості зробити це масштабно, можуть абсолютно не хвилюватись, що, мовляв, зі своїми 10 чи 20 гривнями почуватимуться ніяково — це не так. Ми вдячні кожному і кожній.

На жаль, ні наші власні кошти, ні зібрані донати не покривають усіх конкурсних потреб, тому частина запланованого так і залишається нереалізованою. На це просто немає ресурсу.

Також є меценати, які допомагають з призами. Ми прагнемо передусім дарувати якісні сучасні українські книжки, щоб популяризувати читання, залучати до нього молодь. Ми завжди так і кажемо з дружиною Юлею: найкращий приз на конкурсі «Я — журналіст!» — це гарна книжка. І ми надзвичайно вдячні видавництвам, які відгукуються на наше прохання підтримати конкурс призами. Це, зокрема, Видавництво Юлії Сливки, видавництво «Бородатий тамарин» Макса Кідрука, видавництва «Ранок», «VIVAT», «Лабораторія», «Віхола», фотохудожник і видавець Олександр Харват. Вагому підтримку нагородженню наших переможців минулого навчального року надали косметичний бренд LELIA та бренд канцелярії Tse_tobi. А багато людей на наш заклик просто надіслали книжки зі власних домашніх бібліотек, канцтовари, сувенірну продукцію.

Щороку ми аналізуємо результати конкурсу й обговорюємо, що можна покращити. Цьогоріч, наприклад, зрозуміли, що книжки з домашніх бібліотечок — це добре, і ми дуже вдячні кожному, хто їх надіслав, але потім виникають труднощі з розподілом таких призів, адже ми прагнемо, щоб кожен подарунок відповідав віковій категорії учасника, а бажано і його зацікавленням, якщо знаємо про них із конкурсної роботи.

— Тобто ось так «заморочуєтесь»?

— Так, це точне слово, саме «заморочуємось». І вважаємо сильною стороною нашого конкурсу, що ми знаємо особисто багатьох учасників, їхніх батьків і вчителів, підтримуємо чимало контактів роками, перетинаємось і в інших проєктах. І що я завжди на прямому зв’язку з конкурсантами. Реально, мені щодня телефонують учні, вчителі, батьки: щось потрібно уточнити в умовах, порадитись, попередити, що надішлють роботу трохи пізніше… Я терпляче всім відповідаю, підказую, проводжу спеціальні прямі ефіри щодо конкурсу, де розповідаю про типові недоліки в роботах та можливості збільшити шанси на успіх. Коли ж наближається час нагородження переможців, то наша квартира перетворюється на склад призів і на переговорний пункт: кімнати й балкон заставлені коробками з книжками, канцтоварами, дипломами… А ми з Юлею тим часом телефонуємо батькам наших переможців, їхнім учителям і запрошуємо кожного на нагородження, відповідаємо на безліч питань, готуємо й надсилаємо офіційні листи на заклади освіти.

Пригадую, особливо кумедно було, коли Юлі доводилось, сидячи в нашій рівненській квартирі, пояснювати учасникам з Харкова, як дістатись до місця нашого нагородження в Харкові, а тернополянам — де саме у Файному місті локація для нагородження. Нічого, всі впорались і все знайшли! Тому так, заморочуємось. Зрештою, в нас немає штату менеджерів, секретарок чи консультантів, як у великих організаціях — усе робимо самі, як же інакше?

— Отже, ви сказали, що коли кожен надсилає власні призи — це не найбільш вдала ідея…

— Так, бо потім їх важко розподілити: виявляється, скажімо, що нам надіслали багато книжок для старшокласників і мало — для учнів молодших класів. Або навпаки. Або ж зовнішній вигляд блокнота чудово підійде школярці 10 років, але може викликати несприйняття в 14-річного підлітка. Або література має чітко виражену регіональну прив’язку — наприклад, у Харкові не настільки цікавою буде збірка віршів про Черкаси. Траплялося, на жаль, що отримували й призи, які, як згодом розуміли, декому просто потрібно було десь прилаштувати…

Розповім про випадок із серії «і сміх, і гріх». Одна особа зголосилась стати меценатом і пообіцяла надіслати книжки на призи. Прийшло сповіщення з Нової пошти: прибула посилка вагою 26 кг. Я побіг по неї… і дорогою додому надірвав спину. Загострилось хронічне захворювання, і майже два тижні я не міг пересуватися пішки. А це — у фінальний місяць конкурсу… На крапельниці й уколи пішло 15 000 гривень. А книжки в посилці виявились… російськомовними.

Згодом я розсортував їх по пакетах вагою до 5 кг кожен і в кілька «ходок» заніс до найближчого пункту прийому макулатури. Виручив 52 гривні, по 2 грн за кілограм. Коли підсумки підбили, купив за ці гроші шоколадку дитині з Запорізької області, яка не стала переможцем.

Скажу так: ми вдячні всім і за все, але, як уже сказав, прагнемо насамперед дарувати позитивні емоції кожному конкурсанту. Діти, підлітки особливо трепетно сприймають, що саме їм дарують. Далеко не завжди відбудешся фразою «ну, головне — увага…». Тому будемо, по-перше, надалі максимально чітко проговорювати очікування від потенційних меценатів, а, по-друге, частіше «підсвічувати» важливість саме збору коштів на банку конкурсу.

Бо це дає більше свободи. Коли маємо на конкурсній банці певну суму, за яку можемо гарантовано замовити, наприклад, 50 книжок Стівена Кові або 50 нейтрального вигляду записників — вони будуть корисними всім. Саме гроші збільшують свободу маневру і зменшують залежність від того, що надішлють меценати. Тому проведення збору на підтримку конкурсу — в пріоритеті.

— На що ще потрібні кошти, окрім можливості купувати універсальні для вручення призи?

— Закінчу з призами. Дивіться, цієї весни з’явилась ідея в Харкові подарувати кожній дитині коробку цукерок. На жаль, не знайшлося мецената, який би просто дав гроші на придбання 50 однакових коробок цукерок. Або подарував цукерки, виготовлені на власному підприємстві. Хоча ми були зацікавлені, щоб популяризувати Рівненщину, розповідати про наш край на сході, зміцнювати таким чином зв’язки між регіонами. Десь ми не достукались, десь просто не встигли звернутися, десь нас не почули чи не схотіли почути. Скажу чесно: я недопрацював. Але ми таки придбали цукерки, просто це зробили… самі конкурсанти, їхні батьки і вчителі. Простим українцям виявилось під силу разом зробити те, що не зробили люди з великими коштами і депутатськими мандатами. Нам надіслали посилки з цукерками з Волині й Миколаєва, принесли земляки з Рівного… І я реалізував у Харкові те, чого прагнув. Тому що головне — мета. Її вдалося досягнути. Ви би бачили дітей і їхніх батьків із Куп’янщини, Ізюма, які приїхали до нас на нагородження. Та і для самих харків’ян офлайнова подія — теж була дуже важливою. Скільки радості було в очах присутніх, скільки позитивних емоцій вирувало в ті дві години, які ми разом провели в затишному просторі освітнього центру «Я і моя школа»! До речі, принагідно хочу подякувати засновниці центру Ірині Міньковській за гостинність, а рівненській міській «Просвіті» й особисто її очільниці Катерині Сичик — за донат, що допоміг провести нагородження в Харкові.

Ось для цього й потрібні гроші — щоб взяти й купити ті 50 коробок цукерок, а не клянчити їх у і без того небагатих вчителів. Далі — оплата праці членів журі. Коли в нас кількість учасників перевалила за тисячу, я не можу й не повинен роками просити зайнятих людей попрацювати безплатно. Дехто з наших членів журі все одно відмовляється від винагороди — каже, знаю, як тобі важко, хай це буде мій донат. Але кожен і кожна не зобов’язані робити так щороку.

Дуже вагома стаття — транспортні витрати. Адже всі нагородження ми проводимо офлайн. Людям потрібне спілкування. Уявіть, ми і в умовно безпечних регіонах не раз чули, що за останні роки наш конкурс став першою подією, де спілкування з організаторами відбулося не через zoom. У деяких закладах освіти відверто казали, що я став першим організатором конкурсу взагалі за всі роки, який завітав до цього закладу, щоб особисто нагородити дітей. Уявляєте, як це важливо для людей? І як у нас загралися — скажу чесно, як є — в онлайнові заходи? Подекуди прикриваючи «міркуваннями безпеки» можливість не ускладнювати собі життя…

Людям потрібні емоції, потрібне живе спілкування, очі в очі, потрібно відчувати тепло одне одного, потрібні соціальні зв’язки, і це також про подолання освітніх втрат і про наш у них внесок.

Для поїздок регіонами потрібні кошти. Для елементарних представницьких витрат — букет квітів мамі дитини, яка втратила тата на війні, по шоколадці молодшим братикам цієї дівчини, яких мама взяла на нагородження, бо не було з ким залишити вдома — так само. Здавалося б, дрібнички, але коли це постійна робота, як у нашому випадку, такі дрібнички тягнуть на сотні й тисячі гривень.

А фото- і відеозйомка подій? Ніхто не стане ні возити «за спасибі», ні фотографувати, ні знімати, ні монтувати. Всі люди, які цим займаються професійно, заробляють таким чином кошти. І достатньо затребувані на ринку. Те саме з дизайном. Щоб достукатись до різних цільових аудиторій, потрібно виготовляти різні макети й поширювати їх у соцмережах, друкувати плакати, розповсюджувати їх у закладах освіти тощо. Бо нині, якщо не розповісти про подію — вважай, вона й не відбулася. Якщо не анонсувати конкурс у соцмережах, не робити розсилок по різних сайтах — ніхто про нього й не дізнається. Покладатись лише на офіційні розсилки по лінії управлінь освіти не можна, бо конкурсів багато, потрібно чимось виділятись, потрібно комбінувати різні канали комунікації, офлайн і онлайн. Тому я проводжу і презентації конкурсу в закладах освіти, на вчительських фестивалях, конференціях, нарадах… Там, де люди можуть побачити мене очі в очі, відразу щось запитати, пересвідчитись, що конкурс — реальний, живий і за ним стоять реальні люди. Нині в епоху кібершахрайства це дуже важливо — ось такий живий контакт, постійне наповнення інформаційного простору інформацією про конкурс.

Щоб людина могла запитати в чату GPT, чи безпечно брати участь у конкурсі «Я — журналіст!», і могла отримати чітку однозначну відповідь. Для цього комунікації повинно бути багато і різної.

— А запитують?

— Я запитував від імені міфічної вчительки. Радий, що штучний інтелект дав пряму відповідь: конкурс солідний, офіційний, з історією і дуже прозорою комунікацією, тому брати в ньому участь цілком безпечно, можна і варто. Це і є результат тієї титанічної роботи, про яку щойно розповідав. Але якщо зупинитись — завтра цього не буде, твій «цифровий слід» почне губитися в архівах. Тому кожного дня запитую себе: що я зробив для просування конкурсу, для залучення нових учасників і підтримання контакту з наявними? А що можна зробити ще?

— Але ж це величезний обсяг часу…

— Саме так. І тому в пікові конкурсні місяці «просідає» основна діяльність — та, яка годує нашу багатодітну сім’ю. І витрати на конкурс, окрім прямих, виявляються ще й непрямими — додаються збитки, які потім потрібно «вигрібати» місяцями.

Виходом могла б стати інституційна підтримка конкурсу з боку якоїсь організації чи мецената — щоб фінансувалось не лише безпосередньо придбання призів і організація нагороджень, а й, умовно, утримання проєктної команди, яка комунікує з учасниками, опрацьовує і публікує їхні роботи тощо. Принаймні в 3―4 пікові місяці конкурсу. Одна з організацій пропонувала мені таку можливість, але згодом повідомила, що не знайшла на це фінансування.

А ми далі йдемо цим шляхом, бо самі його обрали і віримо в те, що за цю працю нам воздасться.

Скажу так: те, що найбільше відбирає енергію, найбільше її і дає. Коли бачиш радість в очах дітей, сльози розчулення на очах батьків, коли відчуваєш, як учителі з їхніми мізерними зарплатами й нескінченними «реформами» бодай на хвильку відчувають пошану до себе… Тоді з’являються сили «лупати сю скалу» й далі.

— Яка цьогорічна тема конкурсу?

— «Пам’ятатиму». Це про все і всіх, кого, на думку учасників, варто пам’ятати. Йдеться і про колективну пам’ять українців, і про пам’ять конкретного учасника. І про військових, і про цивільних. І про події мирного життя, і про події, пов’язані з повномасштабним вторгненням.

Розумієте, я відчував, що час розширювати рамку. Кілька попередніх років ми писали про перемоги, про незламність, про стійкість… Але переконаний, нині немає потреби якось умисно акцентувати тему війни: вона присутня в нашому бутті, зримо чи незримо, як водяні знаки на грошах. У певний момент ми можемо їх не бачити, але знаємо, що вони там є, і вони є. На дванадцятий рік війни людей не треба штовхати палицею: ви там не забули, що війна? Ні, не забули. А ті, хто забув (чи схотів забути) — все одно не наша цільова аудиторія.

Потрібно дивитися ширше: наше життя в час війни — багатогранне. Воно включає в себе війну, але не обмежується нею. Проводячи медіадослідження як секретар Національної спілки журналістів України, я фіксую цей запит аудиторії на розширення тематики новин: потрібне різне. Не замість війни, а поряд із нею, під час неї.

Тому хтось напише про земляка-героя, і це буде для нього терапевтично і важливо для нашої колективної пам’яті. А хтось обере глибоко мирну тему про рецепт бабусиного борщу чи традиції своєї місцевості, які варто пам’ятати, і це для нього також буде терапевтично, і також важливо для нашої колективної пам’яті, в якій має вистачити місця всім і всьому. І кожен візьме для себе щось своє. І рецепт борщу, і історія назви вулиці, і перша перемога в олімпіаді, й подолання власного страху займатися спортом, і сповідь мами Героя, і розповідь про вчителя, який пішов на фронт добровольцем — усе це пазли пам’яті, все це Україна, бо вона складається з щоденних історій кожного і кожної, а не існує якось абстрактно, окремо від «побутових дрібниць». І час тече суцільно, а не лінійно: «від» і «до».

Ось така рефлексія в мене навколо конкурсної теми. Чесно, маю передчуття, що цьогорічні роботи будуть найцікавішими, бо тема, хоч як крутіть, обрана глибока і вдала.

— Ви можете сказати, за всі роки цього творчого конкурсу, що є діти, які справді мають талант до журналістики?

— Безперечно. Але я дивлюсь ширше: це вже не просто «змагання юних журналістів», це можливість проявити себе творчим натурам. Хист до слова — це більше, ніж можливість стати журналістом. Конкурси, подібні до нашого, приваблюють до себе загалом молодь з активною життєвою позицією. Це такий шаблон поведінки, який згодом приводить до успіхів у найрізноманітніших сферах: від науки — до громадської діяльності, від бізнесу — до державної служби.

Ось Надія Шимків, переможниця 2019 року, магістрантка УКУ, днями увійшла в число найкращих ораторів на FDI Moot 2025, всесвітньому змаганні з інвестиційного права, що цьогоріч відбувалося у Suffolk University Law School у Бостоні, США. Переможниця 2018 року Таня Удодова, двічі переселенка, спершу з Луганська, а потім із Лисичанська, нині успішно працює у сфері інтернет-маркетингу, причому на міжнародному рівні. Яна Циня з Миколаєва сама вже викладає журналістику в позашкільному закладі, де раніше навчалася. А в переможниці 2010 року Мар’яни Лісовської сам консультувався щодо розвитку власної справи, бо вона засновниця успішних проєктів у сфері коучингу і проводить всеукраїнські форуми для власників онлайн-шкіл. І таких прикладів безліч. Ми з Юлею не втомлюємось повторювати одне одному і нашим учням і студентам: пишаємось, що працювали і працюємо з елітою. З інтелектуальною елітою України. Це — наша «бульбашка», як зараз модно говорити. І нам цікаво та важливо бути в цій «бульбашці».

Не можу не згадати Петра Катеринича, переможця 2011 року, коли конкурс ще був обласним. Тоді Петро закінчував школу в селі на Сарненщині. Нині він доктор філософії, викладає в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка й є визнаним на світовому рівні фотохудожником, який знімає… птахів у їхньому природному середовищі проживання. Для мене було за честь, що Петро, нинішні регалії якого займають з пів сторінки, два роки поспіль погодився попрацювати в журі нашого конкурсу, ще й на волонтерських засадах. Пишаюся знайомством з такими людьми і низько їм кланяюся.

— Чи плануєте ви проводити “Я – журналіст” у майбутньому?

— Так. У мене всі проєкти довгограючі. Їх небагато, але вони всерйоз і надовго. Школі універсального журналіста в 2026 році виповниться 20 років. Конкурсу «Я — журналіст!» — 17. Я не бачу причин, щоб не розвивати його ще як мінімум стільки само років. Думаю, і донечок долучатимемо до організації. А поки що з Благовірною будемо тягти цього воза вдвох, наскільки вистачить сил і ресурсу. Часом опускаємо руки від безсилля. Але потім неодмінно піднімаємо їх, засукаємо рукави і працюємо далі. Бо після кожного розчарування сходить сонце надії. І ми розуміємо, що насправді конкурс помічає і цінує багато людей. І тому слово «дякую» було і буде серед найголовніших у нашому лексиконі.

Ну як, для прикладу, не бути вдячними польській журналістці українського походження Аліні Макарчук, яка торік стала меценаткою нашого конкурсу, ще й погодилася попрацювати в журі, і завдяки їй ми нагородили двох студентів-переможців та придбали кубок для володарки Гран-прі? Ще й її мама, відома лікарка Катерина Макарчук, яка свого часу допомагала рятувати життя нашій Іванці, долучилась до підтримки конкурсу. Така підтримка, такі люди — на вагу золота! І днями ми щиро раділи, коли Президент нагородив Аліну орденом «За заслуги». Тішуся, що був причетним до відповідного подання Національної спілки журналістів України.

Добро повинно винагороджуватись, добро повинно перемагати, і воно перемагатиме. Тому — тільки вперед! І кожен, хто може підтримати конкурс «Я — журналіст!» — чи донатом, чи поширенням інформації про нього, чи призами, чи запрошенням презентувати його у своєму закладі освіти чи на конференції — причетний до великої доброї справи, яку ми робимо разом. Для дітей. Для пам’яті. Для України.

— Як можна підтримати конкурс

— Підтримати конкурс “Я – журналіст!” посильним донатом від 10 гривень:

https://send.monobank.ua/jar/9yYEKnr5Vd

Номер картки банки: 5375 4112 2393 8841

Джерело: ОГО

___________________

Лист з Рівного на адресу керівництва ВБФ “Журналістська ініціатива”

...Дозвольте ще раз подякувати вам особисто і у ваших особах всеукраїнському благодійному фонду "Журналістська ініціатива" за підтримку проведення XV всеукраїнського конкурсу "Я – журналіст!". Це дало змогу нагородити більше дітей та вчителів – не лише в Києві, а й у регіонах.

Днями випала нагода публічно назвати імена наших благодійників в інтерв’ю, яке взяв у мене наш рівненський інформаційний портал "ОГО"... Мав приємність згадати вас і ВБФ "Журналістська ініціатива" в числі наших важливих, шанованих благодійників.

На підтвердження надсилаю посилання на статтю:

https://ogo.ua/vitalij-golubyev-v-ukrayini-ye-radiodyktant-ye-naczionalnyj-urok-mediagramotnosti-a-ye-konkurs-ya-zhurnalist/

Насамкінець дозвольте ще раз подякувати вам за підтримку. Від щирого серця зичу Вам здоров'я і здійснення ваших власних задумів та спільної мрії всіх українців.

З повагою Віталій Голубєв