З ініціативи керівництва ВБФ «Журналістська ініціатива» 2025 року створено низку енциклопедичних статей про творчих людей і оборонців України. Ця публікація – запрошення зазирнути «за лаштунки» енциклопедичного життєпису одного з наймолодших воїнів-азовців Дмитра Яременка.

     Серед значущих персоналій у нових статтях Вільної енциклопедії цьогоріч з’явилися Михайло Лукінюк (письменник, лавреат літературних премій, автор книжок, що розвінчують антиісторичні імперські міфи), Ярослав Шапочка (фаховий журналіст, він же – воїн-доброволець з позивним «Бриль»), Дмитро Яременко (солдат з позивним «Ілай», у мирному житті – студент-журналіст). Двоє останніх боронили країну на передовій, їх нагороджено орденами «За мужність» III ступеня (посмертно).

Дмитро після виїзду 2022 року з рідного міста – тимчасово окупованого Маріуполя – навчався й жив спочатку у Львові, потім у Вінниці. Публікації про юнака, якому в умовах збройної агресії рашистів не судилося втілити свої творчі задуми, вміщено на сайтах «Журналістської ініціативи» й НСЖУ. Ім’я героя внесено до списку журналістів, що загинули в час війни. Мати полеглого воїна Юлія Яременко цьогоріч мала змогу взяти участь у презентації двох друкованих видань про захисників Маріуполя (це творчий проєкт громадської організації «Об'єднання родин Незламні», яка зареєстрована у Вінниці).

Читайте також: Студент-журналіст Дмитро Яременко – навічно 18-річний...

     Всеукраїнський благодійний фонд «Журналістська ініціатива», як відомо, став співорганізатором першої за межами України презентації вінницьких англомовних літературних новинок – «Янголи Маріуполя» і «Душа в місті Марії». Троє матерів полеглих воїнів – Вікторія Колмикова, Тетяна Демчук, Юлія Яременко – і журналістка Марина Тепленко, яка редагувала видання, розповіли в Приштині (Косово) про героїв книжок і про важливість активної патріотичної діяльності громадських об’єднань у час війни. За підсумками проведених за кордоном інформаційних і культурних заходів фонд нагороджено відзнакою «Серце матері воїна» (ГО «Об'єднання родин Незламні») й подякою від Простору журналістської солідарності «НСЖУ Reboot Вінниця» – за гідність і честь в журналістиці та у виконанні місії висвітлення реалій сьогодення.

Читайте, будь ласка: Українські книжки «Душа в місті Марії» і «Янголи Маріуполя» презентовано на Балканах

Нині, з нагоди дня народження Марини Тепленко, поділюся рядками, народженими у творчій співпраці з вінницькою колегою і благодійницею. Вона керує обласною організацією спілчан (виконує обов’язки голови ОО НСЖУ) і вже понад два десятиліття незмінно очолює регіональне представництво ВБФ «Журналістська ініціатива» на Вінниччині.

Отже, що залишилося «за лаштунками» стислого енциклопедичного життєпису воїна «Ілая» – читайте далі в нотатках, які ми готували для публікації на сайті фонду на основі пресрелізу презентації книжок у Косові, а також за власними спогадами журналістів про пам’ятні зустрічі в Приштині з матерями полеглих українських воїнів.

Бути мамою азовця

    ...Кожна з цих матерів – унікальна, але особливим спілкування було саме з мамою «Ілая». Юнак мріяв бути журналістом і встиг закінчити у Вінниці перший курс університету. Але реалії України й те, що довелося пережити йому, його родині та близьким у рідному Маріуполі, кликало туди, де, вважав, був потрібен найбільше. І він пішов – до лав «Азова» у 18 років. Мамі сказав: «Я не зможу дивитись в очі хлопців і дівчат, які захищають Україну, коли закінчиться війна». На це здатний справжній Герой, чия любов до рідних, до країни була абсолютною і жертовною.

Я дивився на пані Юлію, з якою цьогоріч познайомився, відчував її біль і водночас силу та гордість. Силу людини, яка вижила в жахітті окупованого міста. Людини, яка, втративши все нажите, спромоглася вибратися звідти з батьками й дітьми. Чоловік же – відомий волонтер – далі як військовик боронить Україну.

  Юлія з юності мріяла про дітей – саме двох синів, яких і народила. Завдяки відповідальності й фаховим знанням вона працювала вже головним бухгалтером, та почала у Вінниці життя з нуля, влаштувавшись на роботу в дитсадок, чим дуже тішилась. Мріяла працювати саме з дітьми, розповіла про це Дмитрові, коли він своєю чергою поділився, що знайшов себе в товаристві людей, з якими мріяв бути поруч майже з дитинства. Хлопчаки пані Юлії ходили до школи під звуки вибухів – адже Маріуполь обстрілювали проросійські терористи ще з 2014 року. Дмитрові тоді було дев’ять. І в старших класах він сказав мамі, що хоче служити в «Азові». А 2023 року став солдатом…

Юлія відчувала, що син до чогось готується. І розуміла, чому нічого про це не каже. Хіба ж батьки погодяться, щоб їхня дитина у 18 років пішла на війну! А коли до від’їзду залишалося два дні, син підійшов до мами: «..маю тобі щось сказати». І Юлія все зрозуміла ще до того, як почула ці слова. У тій ситуації в неї було два варіанти: влаштувати скандал або сприйняти вибір сина. Зрозуміло: він сам твердо вирішив, тож все одно поїде... Зрештою, що поганого він робить? Чому вона має виливати гнів на дитину? Запитала, що треба зібрати в дорогу. Так і зробили.

  – Дехто мені тепер закидає, мовляв, як могла допустити, щоб він пішов на війну! Але ж він людина! Хоч і мій син, та не моя власність, а Людина. Не всім вдається це пояснити…Тепер, коли все сталося, до того болю додався б ще біль провини, що дитина поїхала з дому зі скандалом, – ділиться роздумами Юлія і згадує слова сина, які він не раз повторював – слова вдячності за те, що зрозуміла його в ті непрості хвилини.

У Юлії є відео, зняте на телефон: удвох із сином вони йдуть до річки по воду. А за цією буденною дією – страхіття: зруйновані будівлі, тіла людей і тварин на узбіччях, звуки вибухів... Важко усвідомити, що довелося пережити людям у тому пеклі. Це інший вимір болю, інший рівень реальності... І саме після того пекла Дмитро зробив свій вибір.

  Історія родини Яременків – це історія про незламність Маріуполя, втілена в долях людей цієї родини. Це про любов, що сильніша за смерть. У пеклі блокадного Маріуполя вони жили 56 днів. Це не просто цифри. Це дні, сплетені з вибухів, що розривали не лише будинки, а й душі. Дні, коли ковток води – розкіш, а шматок хліба – диво. Дні, коли смерть стала звичайним явищем на вулицях рідного міста. І в тому апокаліпсисі вони трималися одне одного, щоб вижити.

Але, коли її Дмитро, народжений 2 лютого 2005 року, загинув, захищаючи український люд від рашистської навали в Серебрянських лісах 13 листопада 2023-го, згорьована мати звільнилась з улюбленої роботи...

Я спілкувався з Юлією, відповідав на її запитання, слухав її відповіді-роздуми і розумів, завдяки кому така потуга в її сина-героя! Попри втрату найдорожчого, вона не втратила людяності, вона, уважна, турботлива, небагатослівна, й далі виконує місію і свою, і свого сина – підтримує таких же матерів, які після втрати на фронтах своїх дітей створили організацію «Об’єднання родин Незламні». Пані Юлія входить до складу Ради родин загиблих Захисників і Захисниць. Долучається до справи меморіалізації, вшанування пам’яті героїв, жертвує на добрі справи, потрібні таким же родинам, потрібні Україні. А ще веде далі, по-своєму, журналістську справу Дмитра – знімає відео, монтує, фотографує сьогодення, занотовуючи такі моменти, які дано бачити лише уважним, справжнім літописцям! Допомагає створювати меморіально-документальні книги про воїнів-захисників України...

  На світлині – автор цих рядків з матерями полеглих азовців Юлією Яременко (в центрі) і Тетяною Демчук (Приштина, Reporting House, 7 жовтня 2025 року). У розмові зі мною, фаховим журналістом, мати «Ілая» цікавилася творчою професією, якої навчався її син-студент. І я вирішив розповісти читачам про найріднішу людину мужнього героя – незламну, сильну духом жінку – його Маму... Юлія втратила дім, де минуло дитинство її синів, спогади, вкарбовані у стіни рідного міста, втратила можливість туди повернутися. А потім втратила найдорожче – свою дитину, свою надію... І після всього цього вона не замкнулася у своєму горі. Те, як вона шанує пам’ять про полеглих героїв, як допомагає побратимам сина, як уболіває за Україну – це щось неймовірне!

Пережити пекло й залишитися Людиною з великої літери, випромінювати стільки тепла, турботи, поваги та пошани до інших, віддаючи останнє, – на це здатна тільки воістину світла душа.

Сергій Шевченко

Світлини автора, з відкритих джерел та з архіву ВБФ «Журналістська ініціатива»

05.12.2025