...О сьомій ранку ми вже були в аеропорту Приштини й чекали на особливих гостей з Вінниці – мам захисників України. І от бачимо поряд з нашою колегою Мариною Тепленко трьох молодих жінок, і розуміємо одразу – саме їх ми чекаємо. І не тому, що з ними відповідальна за цей візит колега, а тому, що в цих українках, попри їхню стриманість, відчуваєш таку силу волі, життя, любові, такий внутрішній стрижень, що... навіть якби вони їхали інкогніто, ми б їх упізнали.

Про двох матерів ми вже читачам розповідали, а Вікторія Колмикова, хоч і згадана в низці наших публікацій, але тепер – саме про неї особисто.

  Її син, один з героїв меморіального видання «Янголи Маріуполя» воїн «Азова» 20-річний Роман Колмиков (позивний «Вахр») був упевнений: «допоки є ті, хто вийде боронити Україну, ми як нація – варті поваги!» Нині його мама втілює в життя цей постулат й життєве кредо як синівський духовний заповіт.

Нинішня війна триває з 2014-го, а широкомасштабне вторгнення – з 2022-го, хоч насправді московити намагаються нищити Україну вже не одне століття. У час цієї визвольної війни, у час героїчної битви нашого народу за право жити на рідній землі, творити щасливе майбуття в «сім’ї вольній новій» (у великій європейській сім’ї, а не в московському рашистському гетто) – одна з головних справ цієї тендітної жінки, мами воїна, а також її особистий фронт і найперший громадянський обов’язок – гідно вшанувати пам’ять усіх тих, хто жертовно віддав життя за Вітчизну. І водночас, як вона вважає, треба формувати відповідне ставлення держави до родин полеглих Захисників і Захисниць.

    Важко осягнути – де бере стільки сили ця витончена пані, яка попри біль втрати сина втілює в життя безліч ідей, ініціатив та проєктів! Тут і документування злочинів рашистів, і дієва постійна підтримка ЗСУ! Дивом дивуєшся, скільки енергії, духовної сили, організаторського й мистецького таланту в незламної українки з таким значущим для рідної країни ім’ям – Вікторія (Перемога)!

А коли читаєш її присягу синові (прощання), в якій вона обіцяє бути сильною і незламною – відповідати його життєвим принципам, гідною його пам’яті – розумієш: те, чим жив Роман, тепер допомагає їй самій – бути сталевою. Вікторія впевнена: «Бути мамою Героя – це не носити чорну хустку. Це виконувати його волю».

Ромка, сину, бачиш?

Я не плачу!

Знаю, ти не любиш, коли плачу я.

Сину, бачиш? Я не плачу!

Гордо піднята у мене голова!

Милий сину, бачиш? Я не плачу!

В голові звучать твої слова:

«Мамо, бути більшим я бажаю,

Ніж просте буденнеє життя,

Бо у мене вища є мета!»

Любий сину, бачиш? Я не плачу!

Хоч болить розтерзана душа.

Серце стислось, ніби ніж всадили

і прокручують щомиті до кінця!

Але, сину, бачиш? Я не плачу!

«Рома» – славою увінчане імʼя!

Ти хоробрий, мужній, справжній Воїн!

Горда бути мамою твоєю я!

Сина, Україна то твоє життя!

Обіцяю, що буду сталевою.

Наша героїня гуртує й підтримує родини, які втратили найдорожчих людей. Спільно з посестрами й побратимами допомагає краянам, донькам і синам нескореної нації, гідно переживати сердечний біль і спрямовувати батьківське горе та лицарську лють – на клятих рашистських загарбників. На московського агресора.

У Вінниці засновано й майже два роки діє громадське об’єднання, в назві якого ключове слово – «Незламні». Тут цінують і культивують турботу, увагу, поміч. Організація проводить заходи вшанування полеглих воїнів, презентації меморіальних видань, фотовиставки з портретами героїв-оборонців з їхніми матерями. Представники об’єднання, волонтери розповідають молоді й учням шкіл, а також усім присутнім на заходах про земляків-патріотів. Люди мають знати, завдяки кому Україна попри всі жахливі випробування в цій війні – є і буде! Команда НЕЗЛАМНИХ зустрічається з бійцями, пораненими, ветеранами. Дає розраду родинам захисників у спільних творчих акціях, організовує спортивні й благодійні заходи, збирає добровільні пожертви, які спрямовує на підтримку Сил оборони України.

  Пані Вікторія, яка вступила до Національної спілки журналістів України, ініціювала підготовку меморіальних друкованих видань «Янголи Маріуполя» й «Душа в місті Марії». Як упорядниця й авторка творів про полеглих воїнів і їхніх матерів вона закликає створювати такі документальні й меморіальні літописи також в інших регіонах країни – щоб українці всюди знали своїх героїв. Зокрема, на місцевому телевізійному каналі ВІТА, з ініціативи Вікторії започатковано проєкт «Серце матері Воїна». У ньому автори розповідають про родину захисника, про нього самого, діляться спогадами рідні, друзі, побратими!

Нещодавно відомий художник, скульптор, філософ, письменник та волонтер Роман Бончук, директор Івано-Франківського музею Революції гідності, де Вікторія проводила виставку портретів матерів і синів, які полягли в борні за Україну, надіслав їй 18 своїх картин (їх виставлятимуть на аукціонах, а виручені кошти підуть на потреби ЗСУ). Перші три картини в різних містах країни вже продано – за 11 тисяч, 8 тисяч та 20 тисяч гривень. Цей внесок – на потреби «Азова». Решта картин, які зараз на виставці у Військово-медичному клінічному центрі Центрального регіону, чекає своїх аукціонів. Там же, до речі, експонується й виставка полотен заслуженого художника України Григорія Зорика.

Дорадчий і консультативний орган при Вінницькому міському голові – Раду родин загиблих (померлих) Захисників та Захисниць України – також очолює невтомна, сповнена творчих ідей Вікторія. Її втілені в життя авторські ініціативи – це й проєкт відзнаки та затверджене Положення про нагородження Почесним знаком «Мати Героя/Героїні» (його вручає міський голова). Нині подібні відзнаки планують виготовляти і вручати матерям героїв у багатьох містах України (і вже вручають). Наразі пані Вікторія також в активі ради родин загиблих захисників та захисниць України при Міністерстві ветеранів України.

З ініціативи Вікторії у Вінниці готують до друку ще одне унікальне меморіальне видання: майбутній журнал – це не просто каталог, а громадська документалістика про трансформацію болю та про силу пам’яті у час війни.

У Вінниці триває мистецько-меморіальний проєкт «Полотно його душі», який через живопис вшановує пам’ять полеглих українських воїнів. Нині ініціатива переходить у новий етап – підготовку друкованого видання, що збере історії дружин і матерів полеглих захисників та світлини створених ними художніх робіт.

У межах проєкту жінки розписували особисті сорочки своїх чоловіків – як сакральні полотна пам’яті, любові та незнищенного зв’язку. Для багатьох це стало формою арттерапії і шляхом проживання втрати.

Проєкт підтримує Вінницька міська рада. Видання «Полотно Його Душі» має стати літописом любові, яка не зникає навіть після втрати. Детальніше – на сторінках Книги Героїв: https://surl.lt/phoozz

Завдяки наполегливості героїні цієї публікації у Вінниці створено меморіальний вебсайт «Жива пам’ять» – тут життєписи, світлини, відеозаписи, спогади про вояків (https://live-memory.vn.ua/#/). Цей онлайновий проєкт також дає змогу доповнювати його сторінки історіями героїв, інформацією про нагороди тощо. Ви також можете залишати на сайті спогади, замовляти квіти чи прибирання на місці поховання, знаходити особу за прізвищем чи позивним.

    Востаннє Вікторія Колмикова розмовляла з Романом 15 березня 2022 року. Але з того часу спілкування не припиняється. Її діяльність – це продовження справи сина, вона подумки зіставляє те, що робить, з його порадами. В останній розмові Роман назвав війну пеклом і сказав матері: «Допомагайте людям. Ви не уявляєте, через що вони тут проходять... Але насправді, мамо, я щасливий, що саме тут я маю бути!» Роман розповідав, що окупанти не дозволяли мирним жителям виїжджати з Маріуполя, вбивали і старих, і малих...

Вікторія просила сина дбати про себе, нагадувала про спільну мету – побудувати дім для всієї родини. Мріям не судилося збутися... «Вахр» загинув 16 березня 2022 року під час вуличних боїв у Маріуполі, коли прикривав бойових побратимів. Куля ворожого снайпера влучила під бронежилет і вразила в серце.

Мати дізналася про загибель сина з офіційного сайту Президента України. Прочитала, що Романа нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Насправді понад сім місяців рідні не знали напевно, яка його доля. У найгірше не могли й не хотіли вірити. Лише у вересні 2022-го в одному з рефрижераторів з тілами полеглих воїнів у Бучі на Київщині вінничанка знайшла тіло сина. За фотографією впізнала татуювання на його грудях. Підтвердила втрату й експертиза ДНК...

Романа Колмикова поховали 14 жовтня того ж року на Алеї Слави Сабарівського кладовища у Вінниці.

Мати розповідає, що син сам, свідомо й сумлінно готувався захищати країну. Працював над собою – займався багатьма видами бойових мистецтв, загартовувався в ополонці. Багато уваги приділяв духовному розвиткові. Завжди був на боці правди і справедливості. Не мав шкідливих звичок. Серед його захоплень – історія. Син сказав: «Знай свою історію, поважай культуру та традиції свого народу. Люби свій дім, і в боротьбі за свободу відчуєш дух свого роду!»

Він, інтелектуал, попри юний вік, взяв на себе зобов’язання бути немовби Хранителем своєї родини – працював з 16 років. Перекривав дахи, підтримував цим сімейний бюджет і принципово не брав у матері грошей. Для сестри, Аріни, він був і братом, і авторитетом, і другом, і захисником. Роман якщо дружив, то був відданим і надійним, але й у виборі друзів був доволі вимогливим! Якщо у близьких виникала якась проблема – він завжди був поряд і допомагав її розв’язати. Одного з друзів, коли той збирався служити у французькому легіоні, Роман екіпірував власним коштом, бо тому юнакові була конче потрібна ця підтримка. І як мама Романа свідчить – радість від того, що він корисний і зміг посприяти, допомогти – була йому найвищою нагородою!

  До речі, його позивний розшифровується ще так – Вікторія+Аріна+Хранитель+Роман (ВАХР).

Водночас він намагався залучати хлопців до свого світу: заохочував їх бути спортовними, більше читати, ширити обрії та розвиватися всебічно. Він хотів, щоб усі навколо ставали сильнішими й кращими. Хто не витримував навантажень – водночас фізичних і духовних – відходили вбік, а він ішов далі. А коли вступив до Вінницького національного технічного університету на спеціальність менеджмент, він блискуче склав першу сесію. Вражений ректор особисто подарував йому книжку з макроекономіки й запросив на стаціонар: «Нам такі учні потрібні!» На що Романич спокійно відповів: «Я тут для мами. У мене інший шлях. У нашій країні війна».

Побратими-азовці нерідко не лише навідуються до мами й сестрички Романа, а й беруть участь в акціях-заходах «Незламних», згадують Романа, розповідають, яким він був мужнім, мудрим не по літах, з ним було цікаво й надійно. І як його не вистачає!.. А ще він дуже любив музику, любив танцювати.

    Коли мати запитала Романа, чому він вирішив служити в бойовому підрозділі «Азов», юнак відповів: «Для мене честь брати участь у творенні історії України! Для мене честь приєднатись до героїв своєї країни! Бо допоки є ті, хто вийде боронити Україну, ми як нація – варті поваги!»

...Днями від колег-медійників з Поділля надійшла новина, яка на інформаційному фронті України стане ще одним рядком у хроніці дій і здобутків ГО «Об’єднання родин Незламні». У столиці 22 грудня в Національній бібліотеці України ім. Ярослава Мудрого Вікторія Колмикова презентуватиме своє меморіальне видання «Душа в місті Марії».

Сергій Шевченко

Світлини ГО «Об’єднання родин Незламні», з фейсбуку та ВБФ "Журналістська ініціатива"