Серце Приштини – її пішохідний бульвар, названий іменем святої Матері Терези. Цьогоріч уперше жителі столиці Косова побачили своє квітуче середмістя в дещо незвичному вигляді. На два весняних тижні широкий велелюдний бульвар став «розгорнутою книгою» про криваву масакру...

Саме так – як сторінки меморіального видання – сприймають люди цю виставку просто неба. Вона розповідає про різанину в Косові наочно і правдиво. А в основі культурного проєкту, повз який не пройдеш байдужим – документальна книга пам'яті, що вийшла друком 2024 року.

Нагадаю, минуло більш як чверть віку відтоді, як війська НАТО силою припинили геноцидну війну в Європі. Нині московські рашисти вчиняють на землі України ще масштабнішу масакру... У ролі агресора бачимо озброєну до зубів регресивну автократію – ядерну імперію терору. Але прогресивний світ уже не такий згуртований, як було раніше... На жаль, змінилася у своїй рішучості й Організація Північноатлантичного договору...

Виставка – це візуалізована пам'ять про етнічну різанину на Балканах з її численними жертвами серед цивільного населення. Тоді, у 1998–1999 роках, як відомо, сербсько-югославські війська вчиняли в цьому краї воєнні злочини. Вбивали беззбройних – переважно албанців. Як і рашисти, там люто катували, знущалися з людей, ґвалтували... Там грабували і руйнували оселі та вогнем замітали сліди своїх звірств...

  Обабіч широкого пішохідного простору на центральному бульварі, що пролягає між площами Скандербега і Захіра Паязіті, здається, нескінченні стенди, схожі на книжкові сторінки. Вони зроблені за єдиним стандартом хронологічного опису злочинів: тексти албанською і англійською мовами та світлини.

Впадають в око заголовки – назви сіл, селищ, містечок, у яких виявлено сліди розстрілів мирних людей. Знищених там або зниклих безвісти – десятки або й сотні в кожному населеному пункті. А вигнаних з осель сімей (старих, жінок, дітей), усіх знедолених і біженців, розпорошених по світу, напевно, й не порахувати...

  ...Пригадую, після різанини в Бучі під Києвом, яку рашисти вчинили навесні 2022 року, мене вразила в Косові історія села Речак (алб. – Reçak). Офіційні особи московського режиму й пропагандисти поширили світом цинічну брехню про українську Бучу (а згодом робили це не раз і не один рік). Міністр закордонних справ окупантів, схожий на сумного коня в окулярах, заявив, що 1999 року в Речаку, так само як і в Бучі, не було вбивств цивільного населення. У Косові, мовляв, «розкидали» трупи перевдягнутих у цивільне «бойовиків», а в Бучі – «та сама схема», «вигадки Заходу»... Мета цих заяв про «сфабриковані трагедії» зрозуміла: агресор силкується заперечити свої воєнні злочини, підриває довіру до міжнародних розслідувань, дезінформує світ.

Нагадаю правду минувшини. У Речаку в січні 1999-го виявлено сліди масових розстрілів цивільного населення. Югославські силовики вбили тоді 37 албанців (з них 35 – чоловіки), деякі трупи обезголовили... Раніше преса писала також про 45 жертв серед селян.

А з визволеного райцентру Бучі, який майже місяць у березні 2022-го перебував під контролем окупантів, світ облетіли знімки й відеозаписи наслідків злочинів, які чинили загарбники. Коли орду звідти вибили, в місті, де вона «хазяйнувала», залишилися трупи розстріляних і замордованих цивільних людей обабіч дороги та біля будинків...

    На іншій сторінці книги-виставки, що в Косові триватиме не один день, читаємо про трагедію села Мала Круша. Там 25–26 березня 1999 року вбито 114 чоловіків-албанців. Силовики з поліції в супроводі місцевих сербів вигнали з поселення жінок (наказали їм іти до кордону), а чоловіків завели до будинку й розстріляли з автоматичної зброї. Потім той будинок спалили. Досі не знайдено жодних слідів 85 селян, їхні імена – у списках зниклих безвісти. Припускають, що рештки згорілих тіл скинули в річку...

Останки 17 вбитих осіб згодом ексгумували й упізнали експерти британської судово-медичної групи у складі KFOR (Kosovo Force – міжнародні сили під керівництвом НАТО). Зібрані докази стали частиною звинувачення у воєнних злочинах, які висунули комуністичному лідерові сербів Слободанові Милошевичу й деяким іншим політичним діячам і військовикам.

У сусідньому селі Велика Круша (Krushë e Madhe), що поблизу міста Раховець, вбито майже дві сотні цивільних осіб, з них 183 етнічні албанці, серед них були й діти. Там згодом створено меморіал. Музейні експонати «села вдів» розповідають про масакру й закатованих односельців – мучеників нації. Понівечені тіла в повоєнні роки виявлено у восьми братських могилах (у деяких жертв розправи не було вух, носів, травмовані очні западини). У найбільшій могилі знайшли 58 тіл. За словами свідків і за повідомленнями міжнародних неурядових організацій та ЗМІ, сербська поліція намагалася приховати кримінал: закатованих спалювали або вивозили. Близько 60 жителів села зникли безвісти. Селяни бачили, як поліція скидала трупи в річку. За даними ОБСЄ, коли сербські війська вийшли з Косова, військовики НАТО витягли з води вантажівку з людськими останками в кузові...

З понад сотні фактів масакри на виставці вміщено лише ті, щодо яких у організаторів були світлини й цитати свідків, а книга «Різанина в Косові 1998–1999» включає всі виявлені факти. На стендах – детальна інформація про масові вбивства, тортури, свідчення тих, хто вижив, а також дані про судові процеси над покараними злочинцями. Книга, випущена у світ видавництвами Admovere та Integra (тексти албанською, сербською та англійською мовами), містить понад 200 ілюстрації авторства відомих фотографів, вона доступна в книгарнях Приштини. Кошти від продажу друкованих видань використають на створення сайту про розправи в Косові, вчинені впродовж 1998–1999 років.

    Цікаво, що пройшовшись бульваром Матері Терези, двоє київських журналістів зустріли біля виставкових стендів як знайомих місцевих жителів, так і громадян інших країн. Поспілкувалися з проукраїнською діячкою з Австрії, жителькою Відня Каті Шнеберґер. Обійнялися з Флютурою Кусарі, правозахисницею, представницею Європейського центру свободи преси й медіа (ECPMF). Потиснули руки колегам з Європейської федерації журналістів (EFJ), серед них були й генеральний секретар Рікардо Ґутьєррес і член керівного комітету EFJ Джемайль Реджа. Група колег з міжнародних організацій (партнерів Платформи Ради Європи для захисту журналістики та безпеки журналістів) саме поверталася з урядової будівлі після зустрічі з прем’єр-міністром Косова Альбіном Курті. Веду до того, що такі виставки просто неба – своєрідне вікно в історію країни, цікаве багатьом людям. І саме візуальні проєкти привертають увагу не гірше, ніж традиційні книжкові джерела знань.

      Досвід меморіалізації в Косові, проєкти й заходи, які відновлюють пам'ять про війну, важливі й для України. Завдяки ретельно відібраним і наочно оформленим у «сторінки» інформаційним матеріалам виставка має на меті не лише вшанувати жертв війни та підтримати їхні родини. Виставка слугує освітнім ресурсом, що зберігає колективну національну пам'ять.

P.S. Втручання НАТО мало на меті зупинити насильство, етнічні чистки та інші порушення прав людини щодо косовських албанців. Бомбардування тривало 78 днів і закінчилося 9 червня 1999 року, коли між НАТО і югославськими силами укладено угоду. Рішення про втручання НАТО ухвалено за провідної ролі США і тодішнього президента Білла Клінтона. Бомбардування припинили за наказом генсека НАТО Хав'єра Солани. Відтак з 12 червня близько 50 000 миротворців з 36 країн світу почали розгортатися в Косові (30 000 тих військовиків були з країн НАТО, а втручання Альянсу дало змогу сотням тисяч переміщених осіб повернутися до своїх домівок).

Сергій Шевченко

Світлини автора

Джерело: Вектор-ньюз 

26.03.2026