Розсекречені чекістські архіви донесли з табірного мороку Соловків слова політв’язня-українця Матвія Яворського, сказані 1935 року: «Групу молодих учених перетворили в організацію українських фашистів. Які там фашисти? Люди шукали волі, істинної волі, а не волі звірів у зоопарку, у вольєрах». Герой цієї статті Василь Баб’як теж шукав свободи в «першій у світі державі соціалізму». Але знайшов там замість «українізації в Україні», яку обіцяли більшовики, лише московську деспотію, червоний терор та кулю ката...

З історії відомо: після жовтневого перевороту 1917 року режим майбутніх убивць полковника Романова (останнього самодержця) повернув свої багнети проти народів, які на руїнах поваленого царизму здобули волю. Революційний Київ давав відсіч збройній навалі червоних окупантів, одначе за кілька років комісари вже хазяйнували в незаконно утвореному «союзі». Згодом Україною помикали кагановичі, постишеви, косіори... А опонентів режиму й непокірних чекали «соловки, сибіри, магадани»...

І нині ментальним виплодкам шкірянок з маузерами, що оцарилися на Старій площі, опорою їхньої неоімперської диктатури стають насильство й загарбницькі війни. Століттями в ординських васалів раби корилися тиранам. Те саме було в горезвісній «державі тьми» (метафора Василя Стуса). І мало що змінилося в постсовєтській «раші», де злиденне населення досі живе не для себе, а для боротьби з іншими народами.

Як відомо, організатором державного терору був «вождь пролетарів». Його наступник і вірний ленінець (вусатий деспот) робив те саме: очільник партії, яка «на горе всім буржуям роздмухувала світову пожежу» став уособленням Великого терору. А згодом на болотах чекістсько-злодійський клан узурпував владу й посадив на терористський трон плюгавого параноїка – жорстокого вбивцю й воєнного злочинця.

...Згадую час, коли ворог атакував український Донбас на восьмому році тривалої гібридної війни. Тоді, влітку 2021-го, за півтори тисячі кілометрів від зони боїв, невелика група жителів держави-агресорки навідалася до меморіалу «Сандармох» у Карелії, щоб вшанувати пам’ять жертв комуністичного терору. Хай обмаль було тих сміливців на громадянській акції, але добре, що хтось-таки зберігає пам’ять про злочини влади у володіннях Мордора.

  Зазирнімо у глухий закуток за озером Онего, де в 1930-х було таємне місце масових страт, а згодом (через шість десятиліть) там створили меморіал «Сандармох». У сосняку побіч Повенецької траси приїжджі прикріплюють на безіменні дерев’яні «голубці» пам’ятні знаки – таблички з прізвищами жертв режиму. І поблизу гранітного хреста «Убієнним синам України», поставленого восени 2004-го зусиллями й коштом світового українства, на сірому стовпці, просто над якоюсь із розстрільних ям (а їх там сотні!) студенти освітньої організації пригвинтили знак з портретом вояка в однострої. На чорно-білій архівній світлині вусатий красень – хорунжий Галицької армії. Роки життя – 1895–1937. Це вчений-географ Василь Васильович Баб’як...

Нечасто таке побачиш на обширах «федерації», символ якої – двоголовий дзьобатий хижак. Кремль не засуджує своїх злодіянь і не визнає відповідальності за державний терор – так пояснюють учасники акції. Якщо жертви сваволі залишаються безіменними, то режим і далі безкарно вбиватиме людей.

Спинити вбивць!

Від початку 2000-х років у Києві побачила світ низка книжок історичної публіцистики про «Розстріляне відродження»: «Українські Соловки», «Архіпелаг особливого призначення», «Соловецький реквієм», «Наган-країна», «Імперія терору»... І про долю репресованого природознавця автор цих творів і цієї статті міг докладніше розповісти раніше. Але в лютому 2022-го звірі з московського «вольєра» сунулися «здобувати Київ за три дні»... У пріоритеті тоді стали інші нагальні справи – всебічна допомога українським оборонцям, підтримка медійників, протидія ментальній війні рашистів.

...Тут доречно навести деякі історичні паралелі з «Соловецьким Союзом» (дефініція Святослава Караванського). Колись творці совдепії карали людей за «допомогу міжнародній буржуазії». І нині кремлівські правителі дихають злобою на «західників». Ворожим зазіханням колись протистояла «Українська військова організація» (УВО, згодом – ОУН), тоді ж і уродженця Галичини Баб’яка окупанти покарали як «увіста» п’ятьма роками таборів. А втім, в’язню не дали шансу дожити навіть до кінця того «мізерного» (за мірками СССР) строку. У неволі минула кругла дата життя – 40-річчя. На чужині й закопали...

А про геноцид, що вчиняють теперішні зайди-рашисти, годі й казати...

Чекісти, коли «викривали ворожу мережу УВО», полювали на колишніх вояків УНР, вихідців з країв обабіч Карпат, прибулих з еміграції... І тоді луб’янські кати називали українців фашистами, терористами, нищили свідому частину нації. Те саме чинить так звана нова еліта бункерного правителя, який торочить – «всьо ідьот по плану», «проводім дєнацифікацію», «нєт нікакой Украіни, а єсть адін народ»...

Після Першої світової війни з фронтів і з еміграції поверталися на рідну землю і бралися до праці діяльні, ініціативні, освічені люди. Їм проти душі було ярмо імперії, яке й за червоного режиму нікуди не зникло. «СССР – це справжня єдина неподільна матінка Росія, тільки стократ гірша старої царської, оскільки в царській Росії не було такого беззаконня, терору та знищення інших національностей, як в СССР», – про це не мовчав у таборі на Соловках в’язень-галичанин Михайло Ящун (страчений восени 1937-го).

На руїнах монархії українці мріяли будувати «свою хату», щоб у ній, за Кобзаревим заповітом, були «своя й правда, і сила, і воля». Але в «союзі», який вихитрила кліка гаркавого вождя, до керма окупованих республік ставили москвофілів, космополітів, перевертнів... І на землі Тараса так само почав диктувати умови чужорідний «інтернаціонал» – свавільний і швидкий на розправу. Це породило «колосальний національний протибільшовицький рух українського народу» – згадував історик Семен Підгайний. Він на власні очі бачив потуги комісарів ліквідувати все, що ожило за доби непу. «Московські воші» (вислів Симона Петлюри) не лише агітували, а й «систематично фізично плюндрували всіх активних елементів української нації» – засвідчив знавець минувшини, якого теж не оминула гірка чаша сталінських репресій.

Опорою так званої союзної економічної системи ставали концтабори. На Соловках гнобителі бадьорили в’язнів обіцянкою-гаслом: «Желєзной рукой загонім чєловєчєство к счастію». І заганяли...

Коли велінням «отця народів» і його посіпак пограбовану житницю-Україну душив Голодомор-геноцид, того ж 1933-го за так званими справами проти осередків УВО режим покарав понад дві тисячі осіб. З них розстріляли сотні, читаємо у статті, де вміщено спогади Володимира Юліановича Баб’яка, львів’янина, небожа страченого вченого (фейсбук, 17.11.2022). Кремлівські вожді й тоді звично дурили світ брехнею-пропагандою, а кістлява рука терору далі робила своє... І потім десятиліттями на «світлому шляху до комунізму» ленінська партія стирала пам’ять про розстріляних, замучених, забитих...

Відроджені імена

Ім’я страченого українського географа з’явилося на меморіалі з волі Катерини Шаповалової. Для її родини північний пантеон «Сандармох» став місцем пам’яті прадіда, Георгія Яковенка. Він, як і Василь Баб’як, був у тому етапі соловчан, де з 1116 в’язнів кати вбили 1111... Нинішні громадянські акції на политій кров’ю землі – частина проєкту, який ініціювали Максим Лялін і Ганна Тугаринова. Ця пара має однодумців і їхня спільнота у фейсбуці веде сторінку (рос. «Сандармох. Возвращение имен») – там вміщують фото, відео, статті про закатованих. Згадують і сучасників, що зазнали гонінь. Серед них – Юрій Дмитрієв, дослідник Сандармоху, і музейник Сергій Колтирін. Владна мафія кинула Юрія за ґрати на 15 років. А онкохворий доглядач меморіалу Колтирін, не витримавши знущань, помер у тюремній лікарні навесні 2020-го.

...Серед жертв масових репресій 1937–1938 років немало відомих людей, чия остання адреса – карельське лісове урочище. Там лежить академік Степан Рудницький, уродженець Перемишля (персональну табличку з його іменем пригвинтили на стовпець 2019-го). Біля розстрільних ям є візуальна згадка про літератора-авангардиста Григорія (Ґро) Вакара, чия мала батьківщина – село Мирони на Одещині. Є портрет етнографа й художника з Чернігова Бориса Пилипенка. У 2021-му додали знаки з іменами освітянина, в минулому унтерофіцера УГА Володимира Ільницького й доктора права, професора Олександра Бадана-Яворенка – він також родом з Галичини...

  Знаки з металокераміки або дерева виготовляють коштом заявників. Так з’явився в місці скорботи портрет професора Євгена Черняка (теж «увіста»). Він родом з галицького села Чехи – тепер Лугове. Пам’ять родича вшанувала випускниця московського кіноколеджу Вероніка Олійник – правнучка вченого й митця. У середині 1920-х Черняк редагував журнал «Життя і революція» в Києві, а згодом у Харкові був заступником директора Українського НДІ історії матеріальної культури (докладніше про нього – у моїй статті «Рік жертв Великого терору: вшануймо пам’ять репресованих»).

Опричників режиму бісить громадська активність на меморіалі. Тож у дні помину навідуються за Медвежу Гору й незвані гості – провокатори. Не дрімають і відморозки-вандали... Але попри тиск, цькування та погрози слід нагадувати суспільству про злочини влади. На порозі ж – влітку 2027-го – скорботні 90-ті роковини початку Великого терору.

«Небезпечні» землезнавці

...Повернімося до лідерів наукової школи, сформованої у 1920-х на базі Українського науково-дослідного інституту географії та картографії. Сторінки історії УНДІГК дослідив Сергій Шевчук з Полтави – нині доктор географічних наук, професор. Він розповів і про уродженця села Дусанів Василя Баб’яка, чиї батьки-хлібороби мали в Перемишлянському повіті близько 20 десятин землі (таких селян комуністи називали куркулями). У Василя були брати: Франко служив у Самборі суддею з аграрних питань; Людвіг – селянин-бідняк; Остап – адвокат; Юліан у 1930-х мав до 40 десятин землі. Сестра Євгенія жила в Америці й повернулася звідти 1922 року. А друга сестра здобула освіту в учительській семінарії, вийшла заміж за начальника вокзалу станції Рогатин.

Василь опанував науку в рогатинській гімназії, згодом – у Відні. Закінчив школу офіцерів (1915), у Перемишлянах – військову школу телеграфістів-радистів, а в німецькому таборі – школу старшин. Служив у корпусі УСС (січові стрільці, 1915–1918), в Українській галицькій армії. Перебував у таборі інтернованих вояків. Приблизно тоді ж, до речі, утворено підпільну формацію зі шляхетною метою визволити Україну – 2021-го цю патріотичну УВО очолив полковник Армії УНР Євген Коновалець. Об’єднання діяло на західних землях і згодом стало основою Організації українських націоналістів (1929).

  Як свідчив сам Баб’як, до лав УВО він не вступав. Вищу освіту здобув на природничому факультеті університету в Празі 1927 року. За порадою свого вчителя, професора-землезнавця Степана Рудницького (1877–1937) переїхав до УССР, де став науковим співробітником відділу економічної географії УНДІГК і як сумісник працював у Харківському інституті народної освіти.

Академік ВУАН Рудницький – співзасновник Українського вільного університету (Прага), приват-доцент Львівського університету, почесний іноземний член Чеського й Німецького географічних товариств. У вітчизняній географії він фундатор картографічного напряму. На сторінці згаданого проєкту «Сандармох...» читаємо: навесні 1928-го Рудницький перевіз до Харкова доньку Ірину (Орисю) й сина Левка. Частим гостем цієї родини був Баб’як, який симпатизував Орисі, але шлюбом їхній роман не увінчався. Після аспірантури Василь працював доцентом на кафедрі природознавства у виші й викладав у садово-декоративному технікумі (1931–1932). Потім був геологом тресту «Донбасводбуд». А на початку 1933-го – арешт...

У березні взяли під варту й академіка Рудницького як нібито керівника «осередку УВО». На додачу шили йому «шпигунство» (бо готував географічні карти, які замовило німецьке товариство). Репресії зачепили й колег-науковців Василя Буцуру, Михайла Іваничука, а також членів сім’ї директора інституту. Фінал долі Орисі й Левка – імовірно, Сибір... «Чорний воронок» не прилетів лише по старшу доньку академіка, яка жила у Празі. Емілія за чоловіком мала прізвище Голубовська й іще довго приховувала, хто її батько...

Вільні голоси з неволі

  Бувши в редколегії науково-документального тритомника «Остання адреса» (Київ, 1997–1999), я вивчав архівні матеріали органів держбезпеки в Архангельську й Петрозаводську. Тоді це було ще можливо. У розсекречених справах, які гортав за кордоном, а потім і в Києві, є документальні згадки про Баб’яка. На допитах Василь під тортурами «визнав», що його завербував 1921 року якийсь офіцер Галицької армії. Згодом, 16 серпня 1933-го, Баб’як подав заяву прокуророві: «Доведений до нервового розладу, [я] зізнався в тому, чого не було, що хотів слідчий... Підписати неправильні протоколи мене змусили приниженнями, не давали мені спати, залякували. До жодної організації, яка мала намір повалити совєтську владу, я ніколи не належав, жодної протидержавної діяльності я не вів. Про організацію УВО знав лише з газет, як кожна людина, що газети читає» (переклад українською – мій). Заява не допомогла. Записали в обвинувальному висновку – «винним себе визнав»...

Після постанови «судтрійки» при колегії ГПУ УССР від 23 вересня 1933-го вченого вивезли з Харкова в Карлаг (табір поблизу Караганди в Казахстані), а звідти – на Соловки. Архіви зберегли згадки про тодішнє життя українців у Туркестані. Віднайшлося оперативне повідомлення у справі Володимира Ільницького, експосадовця НДІ педагогіки. У грудні 1933-го його слова про харківські допити переповів табірний сексот: слідчі «били й лякали розстрілами, і все ж, попри такі страхи, він їм не дав правдивих показів». Справу «увістів» освітянин назвав видуманою. Пов’язав її з «існуванням пакта про ненапад з Польщею і Францією, а в ньому є таємні пункти, що СССР зобов’язується арештувати галичан, а Польща – наддніпрянців». «Щоб виправдати себе перед пролетаріатом і замазати арешти в СССР, уряд вигадав справу про Українську військову організацію, – казав педагог. – Щоб знищити національний передовий елемент, з нас зробили розмінну монету»...

Інформатор чекістів виказав ще з десяток своїх співбесідників у таборі. Серед них українці Михайло Качанюк, Григорій Слюсар, Михайло Козоріз, Василь Атаманюк, Олексій Сарван, Антон Гарбуз, Іван Туз, Василь Олійник, Павло Коренківський... «Баб’як інколи в розмові підтакував, а переважно старався мовчати», – доповів сексот. Цих в’язнів вивезуть з Туркестану на північ, до Білого моря, а восени 1937-го, в часи масового політичного терору, всі вони згинуть у ямах Сандармоху...

У книжці Семена Підгайного, якого врятував від кулі ката лише випадок, є спогад про Баб’яка – учасника визвольних змагань. Василь не міг співчувати протиукраїнській «генеральній лінії партії», тож і потрапив на Соловки. До арешту він був вродливим, елегантним молодиком. «На острові ж виглядав сумним, рідко голився, ходив у подертому бушлаті, – описав історик. – Був нервовий, мовчазний. Спочатку рубав ліс, потім працював на меліоративних роботах, нарешті – в сільгоспі». Там же гнув спину й уродженець козацької Кубані Підгайний – згодом автор виданої за кордоном книжки «Українська інтелігенція на Соловках» (1947). Лише зрідка Василь згадував рідний край. Вважав, що йому все одно не дозволять поїхати до України або на Кавказ, коли звільнять. «Тоді поїду до Казахстану – казав Баб’як. – Там великі українські колонії. Десь улаштуюсь у тій бідній на воду країні й копатиму для наших людей артезіянські колодязі». Та це були тільки рожеві мрії, додав історик.

Страта світлих людей

Образ шукача спокою дещо дисонує з іншими згадками про Баб’яка. «Троцькіст» Борис Піроцький бачив на Соловках, що політв’язні Яворський (академік) і Поліщук «організували групу українців-галичан». В оперативному повідомленні від 19.11.1935 зазначено, що в тій групі – Ільницький, Баб’як, Тимецький, Кубрак, Барський та інші. Вони щовечора збиралися в табірній камері, обговорювали дії уряду й тактику партії. Як «керівники», так і «рядові члени» групи, до якої втягувалися нові й нові в’язні, між собою говорили українською мовою або німецькою. Як доповів сексот, це угруповання, настроєне вкрай вороже до совєтської влади, негативно ставилося до всіх її заходів: «Ідеологія» «керівників» групи – це ідеологія активних ворогів»...

Згадано Баб’яка й у довідці про Леся Курбаса. Ув’язнений режисер на керівній роботі в табірному театрі добирав кадри «винятково з українських к-p націоналістів» і, як сказано, «обертався серед українців Ірчана-Баб’юка, Баб’яка» та інших. Курбас казав, що в совєтській Україні владарює диктатура чорносотенної російської кліки, яка нищила українську культуру й мову.

  Тюремне начальство Іван Апетер і Петро Раєвський зазначили в довідці восени 1937-го, що Баб’як «відкрито заявляє про свою ворожість до Соввлади й готовність боротися за самостійну Україну». «Якщо виникне боротьба, – сказав слідчому, – то буду зі зброєю по той бік барикад»... Але в часи масових репресій зі зброєю вправлялися кати – виконавці волі компартії. В’язнів у жовтні вивезли на Карельський берег до «столиці Біломорканалу» Медвежої Гори (тепер місто Медвеж’єгорськ). Страчували в урочищі Сандармох за постановою трійки ленінградського облуправління НКВД СССР.

Масові нічні екзекуції соловчан були 27 жовтня й у перші чотири доби наступного місяця. У найбільшій групі вивезених на страту й розстріляних 3 листопада (а це 265 осіб) був і Баб’як. Там же академіки Рудницький і Яворський, режисер Курбас і драматург Ірчан, романіст Підмогильний, поети Зеров і Филипович, два Поліщуки – Валер’ян і Клим... Десятки митців, вчених, освітян. Окупанти нищили інтелектуальну еліту нації, аристократів духу та сіль землі великого народу, цвіт якого ворог знову заходився пасинкувати...

Якщо вірити чекістським писакам, в’язні-українці створили на Соловках «контрреволюційну організацію». Поза сумнівом, справа № 103010 тюремної оперчастини – липова, як і той вигаданий «Всеукраїнський центральний блок». Але самі фантазії швондєрів промовисті: навіть у неволі краяни «блокувалися» проти деспотії. Такого зухвальства вража сила точно не припише покірним і слабкодухим.

  ...На граніті освяченого козацького хреста скульптори Микола Малишко й Назар Білик вирізьбили світле коло людей. Цей пам’ятник у соснах Сандармоху – величний монументальний символ незламної нації. Від усіх поколінь українців маємо на теренах Мордора вічний знак глибокої шани і вдячності патріотам, виразникам народної волі, мужнім синам і донькам, які жертовно боронили рідну землю й нині виборюють її незалежність.

Герої не вмирають!

Такі люди у війні проти московських окупантів стають зі зброєю в руках по правильний бік барикад.

Сергій Шевченко,

заслужений журналіст України

Світлини надав автор

Джерело: Вектор ньюз