Лексико-граматичною особливістю сучасної української мови є те, що в ній активні й пасивні дієприкметники теперішнього часу вживаються рідко. Проте цю «прогалину» деякі мовці намагаються заповнити: будь-який російський дієприкметник теперішнього часу замінюють теоретично можливим українським: працюючий, взаємодіючий, виробляємий тощо. Правильними замінниками дієприкметників є підрядні означальні речення зі сполучниками що, який, котрий: що (який) працює (взаємодіє, виробляється). Поширена помилкова думка, ніби сполучник який уживають щодо людей, а що – щодо речей та абстрактних понять. Нормально буде сказати особа, що повідомила, й особа, яка повідомила. Не варто лише нагромаджувати щось одне: «Громадянин, що був затриманий, повідомив про те, що...».

Замість активного дієприкметника існуючий ліпше вживати словосполучення наявний тепер або прикметник теперішній. Приклад: «Ціни на продукцію найнижчі з наявних тепер (з теперішніх)». Вислів переважаюча (рос. «преобладающая») частина треба заміняти словосполученням переважна частина. Ця заміна дає можливість, по-перше, чітко дотриматися мовної норми, а по-друге – уникнути немилозвучного збігу складів.

Пасивні дієприкметники на -мий часто заступаються дієприкметниками на -ний: російським словам «управляемый», «производимый» відповідають українські керований, вироблюваний. Активні дієприкметники теперішнього часу можуть відтворюватися також прикметниками: навколишнє (не оточуюче) середовище, панівна (не пануюча) ідея.

А дієприкметники слідуючий та поступаючий неможливі навіть теоретично, бо в нашій мові немає дієслів, від яких вони могли б утворитися. Російське «следующий» перекладається словами наступний (у часовому та просторовому значенні: наступний день, наступна зупинка) або такий (перед переліком або поясненням: обговорено такі питання [далі йде перелік питань]; практика зводиться до такої схеми [далі наводиться схема]; директор повідомив таке [далі – зміст повідомлення]).

Ще один спосіб заміни російських активних дієприкметників – використання іменників: рос. «проживающий» – укр. мешканець або житель, «работающий» – працівник, «выступающий» – промовець, «заведующий» – завідувач, «командующий» – командувач.

Семантично розрізняються в українській мові близькозвучні дієприкметники (з н) та прикметники (з нн). Часто вони мають відмінності й у наголосі. Приміром, недоторканий (з наголосом на другому о) – той, якого ніхто не торкався, не чіпав, а недоторканний (з наголосом на а) – той, якого не можна торкатися, який охороняється законом від посягань. Отже, речення «Територія України є неподільною й недоторканою» – неправильне. Слід писати недоторканною, що, по-перше, відповідає реаліям, а, по-друге, не є порушенням лексико-семантичної норми.

Часто порушують норми орфоепії – правильної вимови. Як відомо, українська мова є евфонічною (милозвучною), а це вимагає свідомого уникнення незграбності в поєднанні звуків. Одна з підвалин милозвучності – фонетичне чергування у – в, і – й, що відбувається під впливом сусідніх звуків. Слід пам’ятати, що на початку речення перед приголосним, а також незалежно від закінчення попереднього слова перед в, ф і сполученнями літер льв, св, тв, хв тощо завжди вживається прийменник у. Якщо слово має варіанти (учений – вчений, уже – вже, іти – йти), то на початку речення й усередині після приголосних треба писати у та і (сполучник і перший звук слова). Щоправда, у – в не чергуються у словах, що вживаються тільки з в або тільки з у: удача (успіх) – вдача (характер, натура).

Однією з особливостей сучасної української мови є те, що іменники чоловічого роду другої відміни мають варіантні закінчення давального відмінка однини: -ові (-еві, -єві) та -у (-ю). Це дає змогу уникати нанизування в реченні слів з однаковими закінченнями. Приміром, не дуже вдалою з погляду стилістики є фраза: «Начальнику відділу Олегу Петренку». Якщо два слова стоять у давальному відмінку, то одне з них треба вживати з закінченням -ові (-еві, -єві), а друге – з -у (-ю): Олегові Петренку, Василеві Григоровичу, полковникові Бондаренку.

Коли в давальному відмінку стоїть одне слово, то стилістична норма рекомендує вживати форми з -ові (-еві, -єві): зателефонував другові, дав завдання помічникові. Суперечить граматичній і стилістичній нормі побудова, в якій слова стоять у різних відмінках, але мають однакове закінчення. Дехто пише: начальнику підрозділу, директору заводу (правильно – начальникові підрозділу, директорові заводу).

Українська мова належить до тих слов’янських мов, які зберегли кличний відмінок, тоді як російська, білоруська втратили його. Найчастіше в листах, вітальних адресах зустрічаються неправильно утворені форми кличного відмінка. Удвічі прикро, коли такі помилки припадають на імена та по батькові людей, до яких звертаються.

У кличному відмінку іменники першої відміни закінчуються на -о: Олено, Галино, Єво, Микито, сестро (тверда група); на -е та -є: Ілле, редакціє (м’яка й мішана); -ю: Валю, Галю, доню (переважно пестливі іменники м’якої групи).

Іменники другої відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчень -у, -ю, -е. На -у закінчуються іменники твердої групи (зокрема, з суфіксами -ик, -ок, -к), власні імена з основою на г, к, х, деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий (крім ж): Олегу, Людвігу, товаришу, батьку, читачу; також іменники діду, сину, тату. Закінчення -ю мають іменники м’якої групи: Аркадію, Василю, лікарю, Юрію, Андрію, Ігорю (утворення типу Юріє, Андріє, Ігоре суперечать цьому правилу).

На -е закінчуються іменники твердої групи (Петре, Мар’яне, Абраме, друже, командире, Києве), частина іменників м’якої групи на -ець (хлопче), іменники мішаної групи (Дороше, пісняре). Іменники третьої відміни закінчуються на -е: Любове, Нінеле, Аделе, радосте.

У звертаннях, що складаються з загальної назви та імені, обидва іменники вживаються в кличному відмінку: пане Василю, друже Петре, брате Миколо, тітко Ганно. У звертаннях, що складаються з імені й по батькові, форму кличного відмінка мають обидва компоненти: Леоніде Васильовичу, Сергію Володимировичу, Олександре Олександровичу, Наталю Марківно, Маріє Захарівно, Віро Йосипівно.

За роки панування комуністичної ідеології практично всі форми звертання замінило слово товариш. Здавна відоме це прекрасне слово означає щирого приятеля, однодумця, спільника, людину, пов’язану з кимось почуттям дружби. Усі похідні від товариша мають одну семантичну основу: товаришувати, товариство тощо. Будь-кого не назвеш товаришем. Для цього існують слова пан, пані, добродій, добродійка. Вони вживаються як самі по собі, так і з означенням шановний, вельмишановний, поважний, високоповажний, ласкавий. Багато століть цими словами користувалися наші предки.

Пан як форма звертання вживається в семи слов’янських мовах. Існувала вона й у давньоруській мові, традиції якої успадкувала мова українська. У козаків-запорожців були в пошані звертання пане товаришу, панове товариство! Фальшивість слова товариш у звертанні до першої-ліпшої людини викликала появу не зовсім рівноцінних, а то й цілком недоречних замінників: мужчино!, женщино!, дамочко!

Добродію! (добродійко) застосовується у звертаннях, що складаються тільки із загальної назви: «Добродію, прошу передати гроші на квиток». Російські відповідники слів «добродій» і «пан» – «сударь» і «господин». Звертання пан (пані) вживається перед прізвищем, ім’ям, назвою посади, службового чи наукового звання: пане Бойко!, пані Галино!, пане професоре!, пані вчителько!, пане полковнику (полковник)! Форма множини при звертанні – панове (пани використовується до іншого значення слова – «представники панівного класу»).

(Далі буде)

За науковими виданнями й матеріалами ЗМІ
підготовлено ВБФ «Журналістська ініціатива»