На публікацію «Нові статті Вікіпедії про творчих людей і оборонців України», вміщену на сайті ВБФ «Журналістська ініціатива», маємо десятки читацьких відгуків. А ще – надійшло наполегливе прохання-побажання від колег-журналістів. І ми його виконаємо просто зараз, невідкладно (ми – це творча команда благодійного фонду). Почнемо з відгуку, який опублікувала в соцмережі Вікторія Колмикова, мама полеглого в Маріуполі воїна-азовця Романа Колмикова – 20-річного солдата з позивним «Вахр». Вона виклала на сторінці фейсбуку свої щирі почуття, відреагувавши на журналістську розповідь про Юлію Яременко – героїню спогаду, названого «Бути мамою азовця».

«Це мій приклад, Мій ВОЛОНТЕР! – написала пані Вікторія. – Я дивлюсь на тих, хто пройшов крізь вогонь і втратив усе. Дім, звичне життя, а потім – найдорожче... І я не перестаю дивуватися: як у цій одній людині зібралося все найкраще і все жертовне?

Втратити все, пережити пекло Маріуполя, позбавлення і страх за життя – і залишитися такою, яка так розуміє, так підтримує і так поважає інших.

Кажуть, що найбільші втрати роблять нас черствими. Але ці люди, навпаки, стають джерелом неймовірного тепла. Їхня сила не в тому, що вони вижили. Їхня сила в тому, що вони після всього не замкнулися у своєму болю. Вони свідомо обрали місію підтримки, волонтерства, пам'яті.

Певно, таким людям у груди вкладав серце сам Бог. Своїми руками.

  Ця історія про Маму, яка виховала Героя, і яка сама стала нашою опорою, – це свідчення такої незламної, чистої душі.

Вона дає нам усім найважливіший урок: навіть коли руйнується світ, Людяність має залишатися нашим фундаментом.

Потужна стаття про неї – це не просто текст про втрату. Це гімн Силі Духу. Читайте.

Дякую, мій Волонтер, за те, що Ви є».

Цей відгук не випадково передує нашій дальшій оповіді. Він безпосередньо пов’язаний із проханням читачів розповісти про всіх мам, які не так давно (восени) презентували на Балканах меморіальні видання, створені у Вінниці. Тож наші наступні героїні – Вікторія Колмикова й Тетяна Демчук, мама мужнього оборонця Маріуполя Богдана Демчука (позивний – «Вогник»).

Життя між двома світами

    Її серце – єдине місце у Всесвіті, де її два сини досі разом. Вона – їхня жива пам'ять і їхня незгасна надія. Вона – мати, чия любов сильніша за смерть, чия віра сильніша за неволю.

Тетяна Демчук сама піднімала на ноги синів і доньку. Хлопці зростали в селі, звичні до праці – і копали, і сапали, і гребли, і рубали... І бавили свою меншу сестричку Дарину.

«Я була така щаслива, що зуміла виховати самодостатніх, дорослих чоловіків, які не ховаються за маминою чи жінчиною спідницею! Вони виросли гідними людьми, здатними на вчинки, на турботу про інших. Їм не хотілося жити лише для себе. Вони вміли оточити любов'ю. Богдан, уже побувавши на передовій і відчувши втрати, став ще дужче цінувати дім і сім'ю. Його дружина й син Михайло були за ним як за кам’яною горою. Вважав їх найдорожчим скарбом», – згадує Тетяна.

Богдан Демчук загинув на бойовому завданні в Маріуполі 29 квітня 2022 року, коли на «Азовсталь» потрібно було доставити до шпиталю генератор. Восьмеро бійців поїхали його шукати. Уже на зворотному шляху їхню автомашину накрило вогнем. У перший приліт хлопців контузило, у другий – осколок перерізав Богданові шию... За якийсь місяць «Вогнику» мало виповнитися 27 років...

Нині він живе у спогадах і пам'яті рідних людей, у погляді сина Михайла, в очах матері, у снах дружини Надії і в думках брата Олега, якого вони неодмінно дочекаються з полону... Він живе в кожному місці, яке любив, у серці кожного, з ким товаришував, з ким звела доля...

  Другий син Тетяни Олег пережив теракт, вчинений рашистськими окупантами в Оленівській колонії. Мати втратила на війні старшого сина, тепер намагається врятувати молодшого... В Оленівці українські військовополонені зазнали тортур, голоду, нестачі води, спали на холодній землі... Олег внаслідок вибуху (теракту) зазнав множинного роздроблення стегнової кістки лівої ноги. Потрапив у донецький шпиталь. Тетяна, тривалий час не мавши жодного зв’язку з сином, розуміла: його стан жахливий. Про те, що Олег вижив, дізналася з відео, яке поширили московські пропагандисти. З полоненим записали інтерв’ю, на якому мати впізнала сина – змарнілого, хворого, виснаженого.

Досі вона живе між двома світами. Дивиться в зоряне небо – і розмовляє з Богданом, її зіркою, її Вогником, чиє світло тепер вічне. А потім молиться за Олега, загубленого в земній темряві полону. Один – герой у вічності. Другий – герой у кайданах.

Місяцями, що складалися в роки, краялося її зболене серце. Чи дуже страждав Богдан? Чи вмирав у муках? Де його тіло? Ці думки стугоніли у скронях. Поволі відкривалися деталі дня його загибелі. Бійців, які вижили в автомашині й могли б щось розповісти, згодом поховав під руїнами вибух тритонної бомби...

«Вогник»: «Я хочу, щоб ви були щасливі!»

«Спершу не було жодної інформації – чекайте. Потім тіло буцімто привезли – чекайте. Тоді здавайте ДНК – чекайте. Всі ці зустрічі, дороги, поїздки до Києва – і знову чекайте. Родини “азовців” зібралися в ініціативну групу. Сімей, у яких не повернули тіл лише з Маріуполя, понад сто! Дійшло до того, що вітаємо одне одного з похованням. Ми заздримо тим, у кого воно є, хто може попрощатися, погорювати. Так, ті рідні в печалі, але їхня боротьба закінчена, вони знайшли спокій, а ми ні», – каже Тетяна.

Два роки минуло, а тіла сина немає... Згодом Тетяні «пощастило» – прочитала листування Богданового командира. Він теж загинув, а його акаунт відновили. Мати дізналася, що її «Вогник» згорів 29 квітня. Поки четверо живих несли пораненого до шпиталю, боєприпаси в машині здетонували й тіла трьох полеглих згоріли. Серед них було тіло її сина. Вона бачила фото тієї машини – обвуглений металевий кістяк...

У грудні 2024 року Богдана заочно поховали у Хмельницькому на Алеї Героїв. У колумбарну стіну родичі шести полеглих бійців, тіла яких не вдалося повернути, поклали до урн їхні речі, або воду чи землю з місць, де хлопці воювали. Лише після офіційного поховання (з військовим салютом, капеланом, спільною молитвою) Тетяна відчула, що може носити чорний одяг – траур. І дозволила собі горювати. Тепер є місце, де лежать герої і серед них – її син.

«Роками я підіймаюся з чорноти, в яку заходить кожна мама, коли вмирає її дитина. Почувалася напівмертвою. Я проходила дуже важкий шлях, на якому багато думок і пошуків. Зрештою зрозуміла: або ти виходиш на світло з цією втратою, або йдеш слідом за своєю дитиною. Я б, може, цього й хотіла, але другий син, донька, невістка, онучок – мої стимули до життя. Мене підтримують такі як я, мами. Я розумію: мушу триматися й дожити до кінця полону. Обов’язково, – ділиться мама з незламною силою любові. – Я ростила дітей не для війни, але якщо вона прийшла в наш дім, у нашу країну, в мене нічого не залишається, як поважати вибір своїх хлопців».

  У книжці «Янголи Маріуполя» про «Вогника» є щемливий спогад. Дружину Надію він просив виростити сина справжнім українцем. Михайлику тоді було 5 років. Богдан, як і його бойові побратими, був свідомий ролі «Азова» в тій саможертовній обороні Маріуполя (вони всі знали: максимально виграний у протистоянні з ворогом час потрібен українському війську, щоб запобігти швидкому просуванню окупантів на території сусідніх областей України).

«Якщо що зі мною станеться, – написав Богдан своїй Надії, – то я хочу щоби син виріс українцем і справжнім чоловіком. Щоби був сильним і ти щоби була сильною. Щоби довго сама не була – бо ти молода і синові треба чоловік, на якого він буде рівнятися. Але щоби пам’ятала і розповідала сину, хто і який його батько. Обов’язково, щоби кого ти обереш, любив його і тебе любив. Не вірю, що це пишу, але я мусив це написати. Мені дуже-дуже боляче це писати, але, будь ласка, сприйми це серйозно. Я хочу, щоб ви були щасливі!», – це одне з останніх повідомлень «Вогника» своїй коханій дружині».

Богдан колись і неньці написав: «Дякую, мамо, що виростила нас справжніми українцями». Сини шанували рідну мову, ходили до церкви, на Святвечір кутю варили, за давнім звичаєм колядували. Незчулися, як змужнілий і турботливий Богдан уже співав колискові своєму маленькому синочку. «Так, мабуть, зароджується українськість», – каже Тетяна Демчук.

      Її проникливий виступ на презентації книжок у Приштині розчулив залу. І показав усім присутнім іноземним громадянам, друзям України та пресі світлі обличчя наших справжніх хлопців-соколів (а не вигаданих «нацистів», про що вперто торочить московська пропаганда). Наших сильних, мужніх та вмотивованих воїнів, які жертовно боронять рідну землю і всю Європу від рашистської навали.

* * *

Сердечно дякую журналісткам і благодійницям Марині Тепленко й Людмилі Мех за допомогу в підготовці публікацій про учасниць першої презентації англомовних друкованих видань, які гідно вшанували бійців «Азова». Підсумує наші нотатки на сайті фонду «Журналістська ініціатива» розповідь про авторку й упорядницю меморіальних книг Вікторію Колмикову, очільницю ГО «Об’єднання родин Незламні». Тож найближчими днями – далі буде.

Сергій Шевченко

Світлини автора і з архіву ВБФ «Журналістська ініціатива»

07.12.2025